РОЗДІЛ 9 - ЩАСЛИВІ МОМЕНТИ. ПОДАРУНОК НА ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Ті щасливі миті мого кохання зараз згадуються з теплом та гіркотою. Невже більше ніколи не буде цих відчуттів, цих дотиків, цього рідного обличчя поруч, цих обіймів, цього серця притиснутого до моїх грудей? Це неймовірна несправедливість. Як я можу це прийняти? Я не хочу цього приймати. Не готова до цього.

Проте, відчуваючи нестримний потяг від собі подібних, розуміла кожною клітиночкою, що то все правильно. Мусила зробити, мусила попрощатися з Віктором, і піти до кращого Світу, як мені пообіцяли ці розумники – мої наставники. Знову я відволіклася. Бо болить. Пробачте.

На мій день народження в одинадцятому класі коханий подарував мені золотий кулончик у формі серця зі вставкою із фіаніту. Згодом шкіряну мотузочку замінив золотий ланцюжок, також його подарунок. Відтоді прикраса майже кожного дня висіла на моїй шиї.

– Ти моє світло, – казав він, – як обрамляє метал цей камінець цирконію – так і я буду тебе захищати від негараздів все наше довге життя. У колі моїх рук та вчинків ти будеш завжди захищена.  
– Вікторе, я …  
– Не кажи зараз нічого. Я звідкілясь знаю, що ми будемо разом, що ми створені один для одного. І, можливо, ти зараз цього не розумієш, проте я бачу, що так воно є. Можливо, ми з тобою розлучимося після школи, але потім все одно обов’язково зійдемося і будемо разом. Я впевнений!

Він пригорнув мене до себе, міцно притиснув. Після уроків ми посиділи з ним трохи у кав’ярні, він провів мене додому і зник. А ми відсвяткували моє свято з родиною у вузькому колі, а широке коло чекало на нас ще попереду. 

Я не хотіла спочатку приймати такий подарунок. По-перше – це дорого для звичайного старшокласника, хоча він і мав на той момент підробіток. По-друге, такі коштовності дарують один одному дуже близькі люди або принаймні батьки дітям, у крайньому разі рідня. А тут однокласник.

Так за рік він вже став не просто однокласником, ми зблизилися, але й не настільки, щоб я дозволила собі приймати від нього такий подарунок. Він наполіг. Я погодилася. Деякий час приховувала від батьків. Боялася, що вони подумають бозна-що про нас. Коли я зізналася мамі, вона попросила познайомити їх з татом з юнаком, який робить такі коштовні дарунки їх доньці.  

Батьки навіть запропонувала Вікторові гроші, щоб викупити це серденько, яке стало мені дуже дороге. Хлопець обурився, заперечив. Наступного дня приніс нам з мамою квіти. Їй гортензію у горщику. Мені букет польових квітів.       

Сам день народження випав на середу, а велике свято планувалося на суботу. Зазвичай ми святкували всією родиною, ще приходили деякі близькі та дальні родичі. Запросити хлопця до нас саме у той день я не могла.

Трішки соромилася, трішки ніяковіла від думки, що доведеться представити його всім, а цього мені поки що не хотілося, і як кого? Хлопця? Друга? Кого? То було занадто особисте, не на загал. Тому він викрав мене наступного дня. Ну як викрав? З мого дозволу, звичайно, запросив у неділю у кіно.

Батькам сказала, що йду з подружками на цілий день. Дозволили. День народження все ж таки, хоча вже й минувся, проте післясмаком можна ще насолоджуватися деякий час. Віддала данину, вшанувала родичів, відсвяткувала з сім’єю у суботу, допомогла прибрати, а тепер можу і побути з тими (точніше з тим), з ким хочу.     
   
Посиденьки у кіно перетворилися на суцільний потік ніжності. Звичайно ми свідомо опинилися на місцях для поцілунків. Зручний диван втопив нас у собі, огорнув приємним оксамитом та прикрив від надокучливо-допитливих очей деяких роззявляк.

Солодкі наполегливі обійми хлопця передавали мені його ледь стримуване бажання. Бажання володіти мною. Через ці дотики я відчувала його тілесну жагу, спрагу до мене. Проте він добре контролював себе, володів собою як вже досвідчений чоловік. А мої невинні зітхання-вагання давали йому передчуттям, дарували надію на мою майбутню неминучу готовність, просто ще не час.   

Наші терпкі поцілунки зі смаком спогадів минулого року змішувалися з поцілунками героїв фільму, впліталися у передсмак прийдешнього соковитого літа. У повітрі між нами вітало сподівання на дещо більше, воно сплітало нас наче ниточки зшивають разом ґудзик і підґудзик – отой малесенький ґудзик, який пришивається зі зворотного боку, і який потрібен для того, щоб закріпити основну застібку. Хоча нащо нам та зайва фурнітура? Ми вже і без неї з ним одне ціле.

Бо наше бажання, фізіологічна зрілість, тілесне тяжіння один до одного зв’язувало нас міцно, кріпило один до одного без права відриву. Фіксувало мої думки у його, а його на мені, ущільнювало, зшивало наші серця, перетворюючи в одне велике серце сповнене любові та радості від того, що ми просто є один в одного. І неймовірне очікування цього чогось більшого дарувало приємне незнання, надіяло мене, змушувало моє тіло тремтіти мілкою дрожжю.      

– Тобі холодно? – він обійняв мене ще сильніше, – Чого ти тремтиш, сонечко?  
– Від тебе, – добре, що у кінотеатрі темно і він не бачить, що я вже густо-червона.
– Від мене? – дивувався він. – Віє холодом? – посміхався. – Заморозив свою кохану дівчинку.    

«Кохану? Він назвав мене коханою. А я? Чи кохаю я його?».

Я не встигала додумувати свою думку. Він знову накривав мої губи своїми. Притискав міцніше до себе. Дихав мною, моїм шовковистим волоссям. Він любив їм дихати, а я спеціально намивала його усіма можливими шампунями, намащувала масками та бальзамами, витримувала у настоянках трав, щоб ставали ще гарнішими та пахучішими для нього.     

Після кінотеатру на нас чекало оглядове колесо у парку, шалені гірки (але без перевертання голови, бо я ж боюся), кімната страху, яка виявилася дуже смішною, можливо, тому що з ним, та ще безліч інших атракціонів, ми навіть не всі встигли випробувати.

І легенький вітерець у поєднанні з ароматом Віктора паморочили мені голову.

Цілий день! Разом! Неймовірно!