РОЗДІЛ 8 - ЩАСЛИВІ МОМЕНТИ. У БАСЕЙНІ

Згадую ще один момент зі становлення нас як пари. Треба було здавати плавання. Обрали день – суботу, наш скорочений день, бо уроки того дня були зазвичай не по сорок п’ять, а по тридцять п’ять хвилин. Хоч така маленька радість, як маємо навчатися ще й у вихідний. В степу і хрущ м'ясо.

Але того дня нам дозволили замість уроків поїхати до басейну, і здати нарешті цей норматив. Час хоча і засікали, проте, Хвала Богові, його не враховували при виставлянні оцінок. А тому позитивні бали отримували всі.      

У басейні можна було провести декілька годин. Не гаючи час, ми усі швидесенько ‘здали’ норматив, і залюбки продовжили купалися досхочу. Дехто з класу пішов до басейну з різними гірками. Я серед них.

Закортіло нам згадати дитинство, шалено скотитися з в’юна у пінну воду, і поплескатися в ній, побризкати один на одного, голосно сміючись та просто розважитися у колі друзів та однокласників.

Все було чудово, доки в мене не трапився конфуз. Ще й такий ганебно-підступний. Я загубила верх від купальника. Так соромно. Ще й нап’ялила  роздільний. Не зметикувала, що треба себе убезпечити.

Зазвичай, спускаючись з такого атракціону, притримували груди руками. А цього разу мене налякав Віктор. Він підкрався непомітно зі спини. Зі словами: «Не бійся, це я». Плюхнувся позаду мене, обхопив талію руками й штовхнув нас сильно уперед. Я не зорієнтувалася. Зойкнула. Вчепилася в його руки, замість того, щоб захистити свої перси від втрати одягу. І ми стрімко попливли вихилясами гірки донизу.

Жахливо! Було дуже кепсько опинитися у воді поруч із Віктором і зрозуміти, що я напівоголена.  

Але він, мені здається, ніколи не губиться. Миттю підплив і притулив мене до себе. Прикрив своєю груддю мою. Навіть і не знаю, кому зробив краще, а кому гірше. Здуріти можна було. Я вперше відчула його шкіру, міцні м’язи, так близько, тіло до тіла.

Дякувати Богові, вода активно буркотіла у басейні, а всі відвідувачі її ще більше підбурювали й тому нас не було спочатку помітно. Він тулив мене до себе, і я відчувала як здіймається його пах, і тисне на мене. Наче хоче проникнути у мене, у кожну клітинку. І я говорю не тільки про звичайний фізіологічний потяг.  

Ми стояли у басейні майже по шию і воді, очі в очі. Мій переляк його тільки потішив: «Я тебе рятую». Лукава посмішка. І бажання. Я не тільки відчувала, але й бачила його в очах хлопця. Сильне. Але на той момент я не була готова задовольнити його. Звичайно, я не про басейн.

Я десь глибоко у душі вже розуміла, що буду його, але пізніше, не зараз. Ми ще мало знайомі. Мені потрібно більше часу. Я сказала все це йому очима, без слів. Він зрозумів. Кивнув. Хотів поцілувати, але не осмілився при всіх. На нас уже і так починали дивитися усі однокласники та деякі вчителі. «Сашко, кинь сюди, будь ласка, мій рушник». Він підхопив у воді свій маленький пухнастий шматок тканини.

Закутав мене. Добре хоч вистачило для того, щоб прикрити мій стан. Допоміг вибратися. І швидко проговорив на вухо: «Тікаємо, сонечко, від усіх. Йди хутко до роздягалень. Приводь себе до ладу, під душ, сушись та перевдягайся. Чекатиму в холі. Твій верх зараз знайду».

І коли ми ‘злиняли’ швидко від усіх – тоді вже змогли націлуватися вдосталь. Ці поцілунки були з присмаком ванілі та шоколаду, фруктової жуйки, гамбургеру та чизбургеру, картоплі фрі з гірчицею, знову жуйки на цей раз його – м’ятної, а потім полуничного морозива, і закінчилися вони пізнього вечора кавою на наших губах. Я була така щаслива – бо закохана. Я кохала і мене кохали, я відчувала.