РОЗДІЛ 7 - ЩАСЛИВІ МОМЕНТИ. ЩЕ ОДИН ПОЦІЛУНОК

Другий наш поцілунок стався на уроці фізкультури.

Від нервів я покусувала собі губи. Вони зовсім трохи набрякли та почервоніли. Віктор дивився на них, не зводячи очей.

Стрибки через коня – то для мене завжди була болюча тема. Я добігала до містка і зупинялася від страху. Цей раз не став винятком. Всі стрибають легко та просто. Лишень я та Марічка (моя однокласниця, така ж боягузка) стоїмо та навіть і не рипаємося у сторону цього приладу.  

Фізрук дозволив мені одній залишитися в залі та пострибати (принаймні спробувати це зробити) самотужки, без зайвих очей. А решта ж пішли на вулицю, тренувати інший норматив.

– Хлопці, хто їй допоможе? – запитав Микола Іванович.  
   
– Я! – Віктор миттю опинився біля мене.

Почулися поодинокі смішки серед наших дівчат.

Марічка не лишилася, пішла з усіма. Мовляв, пізніше з братом потренується.

– У вас десять хвилин. – мовив вчитель. – Хутко навчи її, юначе. Там нема нічого складного і вертайте до нас.

Фізрук вийшов. Я зніяковіла.

«Авжеж, немає нічого складного, – перекривляла я чоловіка, – а як я маю страх, то мені все складно».    
– Не роби так, – нахилився хлопець до мене, вириваючи з роздумів.  

– Як? – дивилася знизу вверх на нього.  

– Не кусай їх. Я божеволію.  

«Боже-е-е, мене наче током пробило від його слів та свого миттєвого бажання».

– Але це від нервів, – я не виправдовувалася, ні. Треба щось казати або робити, бо всередині все починає клекотіти.   

– Я навчу зараз, – і він нахилився до мене ще ближче.

– То вчи, – пролепетала одними губами.

«Господи, про що він? Чи це мені вже не те здається».  

– Та вже вчу, – шепотів у мої губи, так близько.  

– Ти не того вчиш, – я облизнула мимоволі свої вуста, язиком зачепивши його губи. Від його дихання шкіра почали трішки пощипувати, а від дотику його наполегливих губ взагалі несамовито палати.   

Обійнявши міцно за талію, він тулив мене до себе однією рукою, пальцями іншої розминав мені потилицю. Боже, як же приємно відчути легкий масаж та тепло його рук та п’янкий поцілунок.   

На цей раз я сама загасила це вогнище.  

– Що ми робимо? Ми ж у школі. – поклала руки на його груди, відсторонилася. – Треба йти. Нас чекають.  

– То почекають. – Віктор притис мене ще більше до себе.

– Не можна так. Не можна тут. – я почалася легенько відбиватися і вибиратися з його обіймів. 
– Добре, – здався.  

– То хоч повчи мене трохи, Вікторе, будь ласка, дійсно. Бач, не виходить в мене. І не тулися ти так до мене.    

– О-о-о, – Панорама Юріївна нас застукала, добре хоч не цілувалися вже. – Отак я теж вчилася стрибати через коня, і потім вийшла заміж за свого першого чоловіка, а з другим ми бігли разом марафон, – вона розсміялася та швиденько зникла у підсобці, прикривши так щільненько за собою двері. Ти ба, яка тямуща жінка.         

Навчання вийшло кепське. Віктор весь час мене підсаджував, тримаючи за талію, замість того, щоб стати на іншій стороні та чекати там на моє приземлення. Зрештою ми закінчили наше тренування і пішли до однокласників здавати решту нормативів.