РОЗДІЛ 6 - ЩАСЛИВІ МОМЕНТИ. ВЕСЕЛКА

Вони мають скоро прийти. Мої наставники. І вигадають знову якесь випробування для моїх нервів. Сон не йде, та і який там сон?... В мене є лише годинка до їх появи. Стали приходити кожної ночі. То хоч декілька разів на тиждень забирали мене, а тепер бач-но поспішають, мовляв, треба ліпше готуватися і встигнути підготувати все необхідне, прошити в мене потрібну програму.

Що вони там прошивають, ці програмісти мозковиті я і не знаю. Я просто лежу із заплющеними очима на пухнастій травичці та уявляю Світло навкруги. Так вони мені сказали робити для початку. А ще треба намагатися під час цієї ‘медитації’ ні про що не думати. Важко, але вчуся.        

Тож поки ще лежу у своїй кімнаті, на своєму м’якенькому ліжечку і чекаю на невідворотне – просто згадуватиму цікаві історії з нашого з Віктором шкільного життя. Так мені легше. Забуваюся. І мені у ті миті стає нестрашно. Дивно. Хоча мало б бути навпаки. Не можу прийняти майбутню розлуку з коханим, проте Віктор він і є одночасно мій щит захисту. Я ніби в ньому. Можу стати ним. Проте як?... Ще не знаю…     

***
Одного разу ми з Віктором неочікувано потрапили під дощ. Хоча синоптики його не прогнозували, але Віктор схоже його сам викликав.    

Після уроків я зазвичай ходила до бібліотеки й сиділа там деякий час. У цій школі з’явилося багато нових для мене предметів. Етика та естетика, на яких ми поглиблювали знання про людину, її діяльність та вивчали моральні цінності, не забуваючи про культуру поведінки та правила етикету. А ще вчилися насолоджуватися прекрасним та розуміти суспільство та буття в цілому.

Релігієзнавство було для мене відкриттям. І подумати не могла, що таку дисципліну можуть вивчати у школі. Думала для цього діти ходять у недільну школу при церкві й там набувають знань про духовні цінності. Як виявилось, ця галузь науки охоплює і філософію, і соціологію, і історію. На уроках ми багато говоримо про виникнення релігії, її будову та розвиток, роль у житті людей.

Я і подумати не могла тоді, яку роль зіграють в моєму малесенькому (здавалося б нікчемному у рамках Всесвіту) житті Віра та Бог. І яку роль я зіграю для Життя у майбутньому.   

А поки я вивчала всі ці комплексні галузі знань та й гадки не мала, що там, та і як воно буде далі.    

Цікавим для мене стало загальне мистецтвознавство. Мама навіть купила два томи енциклопедії. Пам’ятаю читала захлинаючись, цілісіньку ніч, а потім і другу, і третю... Треба було наздоганяти програму, або хоча б для початку зрозуміти суть нових предметів. От я й старалася.

Тож я брала підручники у шкільній книгозбірні, деякі сторінки копіювала, деякі книги дозволяли брати додому тільки на ніч, деякі на довший час. Я використовувала всі можливості, щоб не пасти задніх і не чекати допоки знання самі собою заволодіють моїми мізками та дістануться до усіх їх звивин.

Якомога скорішу я хотіла дізнатися нове, але не задля першості серед однокласників та лідерства в знаннях – бо це було цікаво для мене. Я не примушувала себе до навчання, знання самі вчеплялися у мене. А ще Віктор. Він багато допомагав. Ми висіли вечорами на телефоні. Хлопець пояснював мені те, що я не могла сама второпати. А з ним все заходило легко. 

Дехто з дівчат, хто мав гарні почерки, надали мені свої конспекти за минулі роки. Тож я швиденько опановувала нові науки.  

Однокласниці зі мною не ходили до читальної зали. Всі хотіли ще насолодитися теплим вереснем та кольоровим жовтнем, а тому просиджувати штані та спідниці у бібліотеці їм зовсім не хотілося. Геть не перло, як говорила наша гімнастка Ліда.

Всі швидесенько розбігалися по домівках або по парках. Головне – подалі від школи. Бо, як я вже і згадала, ми вчилися у суботу – то навіщо ще й післяобідній час сидіти в корпусі, краще його подарувати собі та присвятити своїм забаганкам. Бо у суботу на них теж не буде вдосталь часу.

Ми мали сьогодні вісім уроків разом із класною годиною. Пізнувато звільнилася. Прямо кажучи, думки тільки про те, щоб скоріше дістатися додому, проте все одно навідалася до бібліотеки. А вже через хвилин п'ятнадцять Віктор чатував на мене під її дверима.

Він зазирнув, вихопив мене поглядом, помахом голови викликав у коридор. Коли я виринула із дверей, він підхопив мене під лікоть і потягнув швидесенько на сходи.   

– Ти чого? Ми поспішаємо? – призупинилася я.

– Дуже! – хлопець потягнув мене знову на вихід зі школи.

– Чого це? Куди це? – дивувалася я.     

– Зараз дізнаєшся, – він перехопив мою долоню.    

– Мої речі там залишилися, – я озирнулася на бібліотеку.  

– Швидко забирай, і хутко знову до мене. 

П’ять хвилин і ми вже біжимо кудись. Я перечепилася. Він підхопив, притримав.  

– Вікторе, що за поспіх. Куди ми? – захекалася я.

– Нам треба встигнути, – хлопець ще дужче розігнався.
   
– Та куди встигнути? – дивувалася я. – Що за карколомність така? – і починала нервувати.

– Треба встигнути опинитися між сонцем та дощем, – здивував він мене.  

– Що? – я вже не можу, так швидко ми бігли. – Між чим, і чим, повтори? Давай зупинимося.

– Чекай, ще трохи твоєї витримки й ми на місці, – похапцем обійняв мене та підштовхнув легенько у спину.

– Ставай-но сюди, – скомандував хлопець через декілька хвилин. 

Ми добігли до пагорба. Він притулився до мене зі спини, огорнув міцними руками мою талію та поклав голову мені на плече. Тоді вперше він дозволив собі подібну близькість між нами. Я затріпотіла. Він притиснувся ще ближче.  

– А тепер дивись, – вказав рукою в небо.  
І я підвела очі.  
– Яка краса, – захоплено вимовила.   

Не відвести погляду. Сонце сідає позаду нас, попереду чорнюща хмара. І там, де вона нависла, мабуть, вже ллє як із відра, заливає все навкруги. А ми з Віктором дивимося на красивущу різноколірну веселку. Смужка до смужки. Яка виваженість в оформленні. Природа геніальна. Бог – Великий. Неймовірна дивина, чарівна казка.