РОЗДІЛ 5 - ЗНАЙОМСТВО ІЗ СОБОЮ

Великий знає як влаштовано цей Світ, зрештою Він сам його й створив. І однаково порівну вклав у свої Творіння як Світло, так і темряву. І наділив можливістю вибирати: Добро чи зло, Світло чи пітьму. 

Проте є створіння-маячки, які несуть у собі лише темряву, а є й такі, які несуть лише Світло. І це зовсім не означає, що світлі – добрі, а темні – погані, ні! Ми просто різні. І ми всі у будь-якому випадку потрібні тут на цій Землі, у своїх утіленнях. Ми разом і є баланс.     

Такі різні істоти Йому були потрібні для рівноваги. Хтось має відповідати у цьому Світі за щось одне, не переходячи постійно з однієї сторони на іншу, не перетинаючи межі. І такі створіння – це і є ми, і до нас подібні.

Виявилося, що я маячок Світла, іншого в мені нема, я маю його активізувати – включити у потрібний момент і розповсюдити це Сяйво по всій Землі у визначений час. Який час і коли це робити? Я не знала, як і того, що я і є цей самий маячок.

Коли мене перший раз забрали уві сні, я була дуже налякана. І не розуміла, що зі мною відбувається, чи я й далі сплю? Чи це якась мара? І вона скоро розвіється і минеться.  

Проте два чоловіки, які назвалися моїми опікунами, пояснили мені суть проблеми, яка насувається на нас. Вони надали мені докази, і я просто не могла їм не повірити, коли побачила за мить все своє життя наче фільм.

Серії перемикалися, кадри мінялися, близькі, рідні та друзі щось мовили до мене, я навіть плакала, побачивши тих, кого давно поховала фізично.

У той момент я й подумала: «Ну все! Це вона – моя смерть. Мені показали все моє Життя, зараз будуть забирати в те саме ‘нікуди’». Та ба – ні! Це був лишень доказ! Доказ того, куди я потрапила, і хто зараз мною опікуватиметься.

Через декілька таких ночей, коли я вже ближче познайомилася зі Cвітом, з якого сама родом, мені дали змогу ставити запитання і цікавитися усім, що хочу дізнатися. Про мою місію мені теж встигли трішки розповісти, проте деталей я не розуміла.

– Це згодом, – сказав наймолодший, якого йменували Набувач.   
– Ти маєш знати зараз інше, дитино, – почав говорити мудрий пан Тлумач.

«Хм, не така вже я й дитина». Мені 20 земних років, а тутешніх як виявилося … теж небагато, всього-то трішки більше ніж дві тисячі, ще зовсім молоденька за їх мірками. 

І, здається, потрапивши сюди я тільки отупіла. Бо стільки дивовижі та незнаної магічної з одного боку, а з іншого незбагненної інформації, я не знала й досі. І подумати не могла, що щось подібне існує.

Кохання до чоловіка я теж пізнала, проходячи свій шлях у цьому тілі. І мені було дуже боляче прощатися з ним. А тому знову, занурившись у подушку, обливаю її уночі сльозами, обіймаючи ковдру, б’ю її, випускаючи свою злість та безсилля. І згадую, згадую, постійно згадую свого рідненького.

Не можу я прийняти, що мене не стане для нього. Як наче сказали про хворобу, і відвели ще деякий час на життя, мовляв, прощавайся з рідними та близькими, допоки ще можеш.

Поніжуся ще деякий час у своїх солодких спогадах моєї шкільної пори. І розповім вам ще декілька приємних, смішних та ніяковілих моментів з нашого юнацтва.