РОЗДІЛ 4.2 - ШКОЛА. ВІКТОР

Наступного дня після уроків ми прогулялися парком. Ні, ми побачилися, звичайно, і зранку у школі, проте до ладу не розмовляли, точніше перекинулися зіжмаканими «привітами» і поспішили – він до хлопців, я до дівчат. На перервах не бачилися. А на уроках, сидячи попереду нього, я постійно відчувала тепло, воно розливалося по спині, гріло долоні, відбивалося рум’янцем на щоках й линуло у самісіньке серце.      

А після занять він так само перестрів мене біля шкільної калитки, забрав сумку, пригостив цукерками, і розповідав. Багато розповідав. Цікаво розповідав. Наче він встиг об’їздити вже увесь світ. Пізніше в нього вдома я побачила цілий стелаж сучасних та старих енциклопедій. Хлопець обізнаний, ерудований.

Я була впевнена, він зможе в перспективі по закінченні навчання у виші організувати свою справу, а може і паралельно почне розробляти стартап (як зараз модно говорити, а тоді такого слова геть і не було). Так і сталося. Він став хорошим меблярем. Освоїв дизайн, працював спочатку сам, налагодив власне виробництво, підібрав надійну команду, і проектувальники, столяри-складальники працювали вже на нього.

Знову я відволіклась від шкільних подій.       

А далі був день третій, ми пішки дісталися до центру міста, він знову посадив мене у маршрутку, попрощався поцілунком у щоку, і зустрів наступного дня посмішкою і маленьким подаруночком – ручкою. Сказав, щоб усі контрольні та тести нею писала. Буде на відмінно.  

Опиняючись тільки вдвох, ми завжди трималися з ним за руки. Він ніжно ставився до мене. Його турботою було просякнуте усе повітря навколо мене. Наче я була поряд з ним у приємному полоні його енергетики, такої заспокійливої, страхуючої, довірливої, не здатної образити.

Це неможливо було приховати. Наші стосунки розвивалися дуже стрімко. Але цілувати мене він дозволяв собі тільки в щічку. А мені й хотілося більшого, проте я розуміла, що за цим більшим буде слідувати ще більше, а до цього я ще не була готова. Та й чи взагалі можна до нього підготуватися? Як настане час – то прийде й відповідний момент. Не відкрутитися від цього. Бажання у нашому тодішньому віці було сильніше за здоровий глузд.       
 
Дівчата з нашого класу хлопців не сприймали серйозно. Мовляв, що з них узяти? Знаєте як буває, юним красуням хочеться когось старшого бачити поряд із собою, бо їм здається, що той старший він завзятіше, досвідченіше однокласника, має більший вплив на оточення. Та й що там казати, він, можливо, вже працює або студент, який має підробіток, в нього є гроші не від батьків, а власноруч зароблені.

І всі ці фактори в очах молодих дівчат підвищують статус хлопця. Неприхована цікавість до нього привертає увагу. Його впливовість одразу ж зростає. Хоча все це може виявитися фарсом або чимось надуманим, що по недосвідченості здається серйозним. Та й з першою невдалою закоханістю врешті вдасться впоратися, якщо вона не переросте в справжнє кохання.       
  
Так і Віктор для них не був заповітною мрією. Є собі такий однокласник, та й годі з ним. На щастя і я (як новенька) не становила загрози для дівчат. Суперниця з мене ніяка, я не вмію боротися. І якби виникла конкурентна боротьба за Віктора (чи будь-якого іншого хлопця) я б програла, бо у бій би не вступала. Відступила.

А вийшло так, що хлопець сам огорнув мене своєю турботою, поставив стіну між нами обома та іншими людьми. Вона і відділяла нас від решти, і захищала мене від можливих нападок та заздрощів, а його від лихого ока та насмішок. Хоча на нього де сядеш, там і злізеш. Не те що за себе, він може постояти за кого завгодно, якщо вважатиме за потрібне.

А я і собі огорнула його своєю любов’ю та ніжністю. І він це теж відчував. Ми ставали єдиним цілим. Одразу цього не видно, це відбувається поступово. Плоди згодом набувають стиглості. Так і ми доспівали у руках один одного. Наша шкірка ставала товстішою, непробивною. Іноді могла випускати колючки. А що? Треба ж було захищатися, якщо оточення нас не розуміло або хотіло випробувати на міцність. От ми й демонстрували силу свого дозрівання. І все виходило само собою.  

Ні, ми не сіли за одну парту. Ми не ходили, тримаючись за руки кожної перерви. Він проводив час з хлопцями, я з дівчатами. Спочатку вони звичайно розпитували з цікавості. Багато я сказати не могла та й не хотіла ділитися потаємним. Тим паче наші стосунки ще тільки починали зароджуватися, що розповідати? Чим ділитися? Та й навіщо? Вони мені ще не стали близькими подружками. Та й чи стануть? Невідомо. А потім їх цікавість стала вщухати та й зійшла згодом зовсім нанівець.  

Сусідка по парті зробила ще декілька спроб відмовити мене від Віктора, точніше придивитися до нього, проте вони не мали успіху. Я побачила, що Віктор не бабій, він просто душа компанії, буває, щоправда балакучим, з усіма привітний, його багато хто знає у школі – і це дало привід думати, що він поверхнева людина, можливо навіть несерйозна, такий собі балагур. Проте близькі друзі знають, який він є насправді, а тепер і я знаю.            

Тож ми не тиснулися перервами один до одного, не зажималися у потаємних кутках школи, не цілувалися у підворіттях якомога далі від заздрісно-допитливих очей. А просто гуляли разом поза межами закладу. Нікого не чіпляючи, і нікому не надокучаючи. Не поводили себе безсоромно, не компрометували школу, не шкодили її добрій славі, не виставляли себе у негарному світлі, а просто закохалися один в одного і не приховували своїх почуттів, а приховувалися тільки від надокучливих очей.