РОЗДІЛ 4 - ШКОЛА

Хоч я і бадьорилася та намагалася бути сміливою, проте боялася страшенно йти в ту нову школу. Мала легкий мандраж, мене підтьопувало напередодні декілька днів. Мама навіть силувала ці дні пити заспокійливе (здавалося я вже уся просякнута тою валеріанкою) та змушувала рано лягати спати, щоб ніч забирала хутчіше усі переживання та неспокій.  

Як мене приймуть? А чи взагалі приймуть? А чи мені самій сподобається нова школа і нові однокласники? Якими будуть нові вчителі? До старих у попередній школі я звикла. Я їх знала змалечку, а вони відповідно знали мене.  

І ще багато інших важливих на той момент для мене питань крутилось у голові. На якісь знаходила відповіді, на якість сподівалася знайти в перший день у новій школі. Я прокручувала у мізках цей та наступні дні. Досі все було налагоджено у моєму житті. Я з крихітного пуп’янка перетворилася на маленьку домашню квіточку. І росла собі у саду батьків. Завжди захищена, завжди полита, нагодована. А тут вважай як нове життя починати у п’ятнадцять років. Страшно! Але я почала.

Бабуся казала, що у бутоні всі частини квітки вже сформовані – тож треба просто дозрівати, підставлятися сонцю у яскраві сонячні дні та накопичувати його світло у собі, щоб потім у темні дощові дні це сяйво допомагало жити та випромінювати енергію Долі.

А потім прийде час зацвісти та знайти собі пару, щоб створити сімейний райдужний букет. Пам’ятаю як запитувала її: «Яку ще енергію Долі, бабуню?». А вона відповідала: «Енергію твого тілесного життя. Її треба накопичувати з самого народження. Вона знадобиться для подальшого захисту». Тоді я її не розуміла. А вона тільки посміхалася, гладила мене по голові, волоссю, цілувала в лоба та засинала. Сповнювалася енергією, думала я собі. Подрімала, наповнилася і піднакопичила сил на тілесне існування.         

Я зацвіла первістком у квітничку батьків, мене пестувати, а згодом почали потрохи випробовувати на міцність дорослим життям, але ніколи не залишали без підтримки. Малечі слід було ще підрости. А я мала вже ступати на інші доріжки життєвого шляху та занурюватися у бурхливе море подій. Хотіла стати для них трампліном, підстрахувати на власному досвіді, якщо падатимуть, підстелити соломки під їх сіднички та м’які пір’їнки під їх серденька. Я любила своїх братиків та сестричок, приділяла їм увесь свій вільний час, допомагала матері поратися по господарству. Я була щаслива з ними усіма.       

Та у новій школі почалося для мене дещо особливе. Я навіть не пам’ятаю як мене знайомили із класом, бо лишень-но я перетнула поріг класу – його темно-карі очі вп’ялися в моє обличчя. Я подивилася на нього, і смарагд моїх очей розтанув у його бурштинах коньячного кольору, огорнутими довгими віями.

Але вже тоді я точно відчувала, що розтану не тільки поглядом, а і всім своїм єством в ньому. Моя посмішка відбилася на його вустах. Він непомітно схилив голову, вітаючись. Віктор! Мій Віктор! Моє Земне Кохання, яке відберуть згодом ці Світлолюбці. Хай їм грець. Чортяки вони, а не опікуни. Ті, хто лишає людей Щастя. Так! Я злилася і злюся досі! Злилася з тих самих пір, як дізналася, що мушу рятувати Землю і покинути все, що так кохаю і всіх, кого сильно люблю, і попрощатися з тими, хто мені дуже дорогий.

Ридма ридала у подушку кожної ночі, поки ці Розуми не додумалися дати мені дивне екстра-заспокійливе. То я хоч стала засинати по ночах, а не ринути у спогади прожитих років і мріяти про те, чого вже ніколи не зможу здійснити.

А я ж так хотіла доньку та сина схожих на нього. Садочок біля хати з пахучими квітами, двоповерховий, але малесенький будиночок, … Хотіла людського Щастя. А думати зараз треба про неземне. І де взялася та клята Темрява? От навіщо Він її на нас наслав? Сам наслав, а ми тепер розгрібай за ним. Оце так Божечка утнув нам за гріхи наші. А, може, за свої власні? Та ні! В Нього ж напевне і гріхів ніяких немає, бо він – Великий. А ми малі дитинчата Його.   

Навіть розказати Вам не можу спокійно. Й досі мене бере лють, як згадую своє Земне Життя і його – мого Переможця? І злюся, злюся, злюся на них за те, що все вийшло так. Знову я відступила. Пробачте. Фу-ух зараз видихну і продовжу розповідь про мій перший день у школі. 

Я сіла за другу парту попереду нього. Мені виділили саме це місце. Мама попросила далеко не саджати, бо гострим зором я не володіла.

А вже на середині першого уроку мого ліктя торкнулася його тепла долоня, я ледь помітно повернулася у бік:  

– Опусти, будь ласка, руку, – прошепотів він.  

Я почула його голос, вперше. На мить завмерла, вбираючи його, напуваючись їм. Перший ковток він найжаданіший, найсмачніший, а ще жадібний та весь для тебе. Тільки для мене однієї. Нерішуче виконала його прохання.

Його дотик і вмить простріл по всьому тілі, а далі вибух у самісінькому серці. Маленький клаптик паперу опинився у мене в долоні.  

Голос. Дотик. І погляд. Він гріє мені спину. Що зі мною? Я тремчу і радію. Я дурепа? У животі наче ці придуркуваті полохливі метелики, про які всі говорять, так от які вони?...

Ой, що це? Куди вони полетіли? Тепер усі нутрощі колотяться у грудях, танцюють певно якийсь ритуальний танок. Чи то так серце тьохкає і б’ється у всіх органах одразу? Завмираю. Прислухаюся до нього, до себе. Чийсь підручник падає на підлогу.

Стрепенулася. Минулося. Фу-у-ух. Нема чого так реагувати. Смикнула я саму себе подумки. Це ж просто хлопець. Хіба всі дівчата так реагують на хлопців? Не думай дурниць, Ясо! Це з тобою щось не так. Лікуйся!

Записочка! Що там написано? Соромно розгортати. Сусідка по парті (її звати Аня, це я вже знаю) зиркає на мене скоса. Заздрить?

На колінах починаю обережно розгортати довірений мені клаптик паперу.

«Ясо, вдягайся тепліше. Ранками на вулиці холодно. Але в мене є піджак. Віктор». 

Віктор! Виходить, його звати Віктор.  

Цього привабливого (і одразу видно наполегливого легеня) звати Віктор.