Розділ 3 - МОЯ РОДИНА

Я навчалася у дев’ятому класі, коли батько за свою плідну та старанну працю отримав нову посаду. Він став заступником директора у чималій торговельній фірмі. Компанія стрімко розкручувалася, відкривалися нові філії в нашому та в інших містах. На плечі тата лягло ще більше обов’язків, під ноги мами – більше матеріальних благ, а нам дітям як і завжди діставалася уся їх безмежна любов.

Татів просторий кабінет був завжди наповнений духом працелюбства. Ні години без якоїсь корисної діяльності. Кожен батьків день тепер супроводжувала шалена відповідальність за велику кількість людей. Ця напруга бувало бриніла відлунням на серці та нервовій системі. І мама, як його головний антидепресант, завжди знаходило потрібні ліки, видавала потрібну пігулку. Хоча й не завжди це були медикаменти.

Прогулянка всією родиною до лісу, відпустка на морі, насолода дачею (вони обидва її обожнювали), зустрічі с друзями, тихий спокійний вечір перед телевізором, побут, але ним мама рідко коли переобтяжувала тата. Хоча сам батько любив розвантажите себе морально і навантажити фізично, наприклад, поколовши дрова для каміна або перекопавши ділянку городу.        

З його новою роботою дохід значно виріс. У нашій сім’ї з’явилося більше грошей, і мати вирішила, що я маю хоч два останні шкільні роки, але довчитися у школі мистецтв та ще й з поглибленим вивченням окремих предметів. І нащо мені ті іноземні мови здалися? Хоч би свою до пуття вивчити. Але я погодилася. Та мене навіть ніхто і не питав, власне кажучи.

Батьки поставили перед фактом. Запевнили, що такі обдаровані талантами діти як я мають навчатися тільки у кращій школі. Що ж? Погодилася. Зібралася. Налаштувалася – морально і психологічно.

Кумедно зараз про це згадувати. Мені навіть здається, що батьки тоді підсвідомо знали, що я Обрана. Можливо, ті розумники з Платформи Переходу їм вже тоді нашіптували саме те, що їм треба було знати? Це я зараз починаю розуміти. А на той момент я навіть і не здогадувалася. Та що я таке зараз пишу? Я і на інший момент теж не здогадалася б, поки за мною не прийшли та в лоба не сказали, хто я і для чого тут. Але про це пізніше.  

Принаймні зараз ситуація сприймається так: якби я знала, що доведеться пережити найближчим часом – то навряд чи марнувало б золоті години на дурниці на кшталт посиденьок в кінотеатрі та читанні книжок із безглуздих списків літератури. Я б тоді краще проводила більше днів та вечорів з родиною та коханим.