Вірш №7

Війна, яке жахливе слово. Почувши раз його, перед очима враз повстає воно, те жаске полотно з жахами у барвах сизо-чорних; захлюстане цілком червонню. І ти блукаєш містом рідним, яким гуляв ще вчора, минаючи проспекти і алеї вкриті цвітом, таким воно й направду бýло…Бýло але, щоправда – вчора. Сьогодні ж в ньому ти чужак, скиталець, який шукає під завалами лавин бетонних – рідних. Знедолений дивак, який щоразу, раз-у-раз, із острахом вдивляється в обличчя мертвих. Щоразу боячись впізнати в них когось з близьких…
Вже день хи́литься ближче все до ночі, а ти усе ще розгрібаєш рештки дому, руками що зтер до крові вже. Готовий вже змиритися з найгіршим, лише щоби не мучити себе думками, чимраз усе щільніше в’язнувши у них. Бо у невіданні ще більше мук і щему в серці і душі аніж в знанні. І ось почула доля твоєнебажане прохання, забравши замок цегли стрічаєш, зріючи, обличчя батька. Завмер на мить а далі, далі розгрібаєш.
Усе гребеш й гребеш із стискотом у грудях не в змозі навіть удихнути. І ось, нарешті, відкопав, яке жахіття лежить у крові-бруді батько, а біля нього, притулилась мати. Й здається так, що наче, вони, сплять і якщо торкнутись їх- розбудеш, вернéш назад та це не так… Від цього паморочиться у голові і світ пливе, тікаючи з-під ніг, довкола.
Та ти збираєш волю всю з останніх сил в кулак й ховаєш їх по-людськи у напів-мряці, ночі. І падаєш навколішки обабіч свіжої землі увесь у відчаї по сильно втраті; схиляєш голову на груди, шалено плачучи. 
Та раптом, що це? Чуєш схлип, за ним удруге. Ворушиш голову назад, щоби почути, розчути те, івпевнетись у тім що це не непочулось. Прислухався… і кинувся прожом, хутко розкидуватьвідламки навсібіч. Відкинувши усі, раптово клякнеш від шоку,  страху, від картини яка розкинулась внизу.
Маленька дівчинка, яка згорнулася калачиком опріч своєї, вже не живої, неньки, яка ціною власного життя укрила своє чадо, порятува йому життя. І глипають налякано ті оченята все на тебе з яких сльоза стікає все по разу в раз. І ти не знаєш як учинить інакше, береш й вимаєш ту дитину, садиш збоку. А матір що віддала життя своє заради неї, ховаєш поруч. Опісля, узявши те дівча на руки, ви йдете, зникаєте у сяйві прийдешньої зорі на ймення сонце.