Розділ 8 Крок у темряву

Сигнал Олега повторився — короткий і різкий.

— Вони вже на середині схилу, — прошепотів він, повертаючись до групи. — Якщо піднімуться ще вище, побачать вхід у бункер.

Напруга стиснула повітря. Усі розуміли: якщо мисливці знайдуть укриття, часу на евакуацію не буде.

Ліам уважно дивився вниз. Потім перевів погляд на вузький кам’яний виступ ліворуч від перевалу.

— Є інший шлях, — тихо сказав він. — Якщо спуститися туди і зрушити верхній кам’яний карниз, станеться обвал. Стежку засипле.

Олег різко подивився на нього.

— Там майже прямий схил. Назад можна не піднятися.

— Але вони теж не піднімуться, — спокійно відповів Ліам.

Марта відчула, як всередині все похололо.

— Ні, — прошепотіла вона, хапаючи його за руку. — Ми знайдемо інший спосіб.

Ліам повернувся до неї. У його погляді не було страху — тільки рішення.

— Якщо вони дійдуть до входу, бункер втратить шанс. Там люди, Марто.

— А ти? — її голос зірвався. — А ти що?

Він на мить мовчав.

Потім обережно торкнувся її щоки.

— Я повернуся.

Але вони обоє зрозуміли: це обіцянка, яку важко виконати.

— Я піду з тобою, — сказала Марта.

— Ні.

— Ліаме…

Він притиснувся лобом до її чола, як уночі.

— Якщо щось піде не так, хтось має попередити бункер. І я знаю тільки одну людину, якій можу це довірити.

Її очі наповнилися сльозами.

— Ти завжди поруч зі мною, — тихо сказав він. — Тепер будь поруч із ними.

Він швидко поцілував її — коротко, але так, ніби намагався запам’ятати цей момент.

Потім розвернувся і рушив до виступу.

Схил був майже вертикальний. Каміння кришилося під ногами, вітер намагався збити з рівноваги.

Марта стояла на перевалі і не могла відірвати погляду.

Кожен його крок здавався небезпечним.

Один раз він послизнувся — і її серце завмерло. Але він втримався, вчепившись у виступ.

Нарешті Ліам дістався до кам’яного карниза.

Він озирнувся вгору.

Навіть на відстані Марта відчула його погляд.

І кивнула.

Ліам почав працювати ножем і металевим важелем, підсовуючи його під тріснуту брилу.

У долині мисливці вже підходили до вузької ділянки стежки.

— Швидше… — прошепотіла Марта.

Камінь зрушився.

Спочатку тихо.

Потім голосніше.

І раптом весь карниз пішов униз.

Гуркіт розірвав тишу гір. Каміння посипалося лавиною, накриваючи стежку і здіймаючи хмару пилу.

Крики знизу.

Стежки більше не було.

— Він зробив це! — видихнув Олег.

Але Марта вже дивилася не вниз.

Вона дивилася на схил.

Частина виступу, на якому стояв Ліам… теж обвалилася.

Його силует зник у хмарі пилу.

Світ на мить став тихим.

— Ліам! — її голос зірвався і розчинився у вітрі.

Пил повільно осідав.

І десь унизу, серед каміння, щось ворухнулося.

Але було занадто далеко, щоб зрозуміти.

Марта стояла, не дихаючи.

Тепер це випробування було не лише для бункера.

Це було випробування для її серця.

І вона ще не знала, чи вистачить їй сил дочекатися відповіді.

Пил ще стояв у повітрі, коли Марта кинулася вперед.

— Стій! — різко сказав Олег, схопивши її за руку. — Ти не бачиш краю!

Але вона вже не слухала.

— Він там! Я повинна…

Вона вирвалася і обережно підповзла до краю обриву. Каміння ще зривалося вниз, стукаючи об схил і зникаючи в темряві.

— Ліаме! — крикнула вона.

Відповіді не було.

Серце калатало так сильно, що їй важко було дихати.

Потім…

— Марто!

Голос. Слабкий. Але живий.

Вона різко нахилилася вперед.

Нижче, метрів за п’ять–шість від краю, на вузькому виступі, тримаючись за камінь однією рукою, висів Ліам.

Його куртка була порвана, на скроні виднівся слід крові, але він дивився вгору.

І усміхався.

— Я ж казав… що повернуся, — видихнув він.

— Тримайся! — голос Марти тремтів. — Ми витягнемо тебе!

Олег швидко підповз поруч.

— Мотузка! — крикнув він іншим.

За хвилину один із розвідників подав страховку. Олег надійно закріпив її за великий валун і кинув кінець униз.

— Обв’яжися! — крикнув він.

Руки Ліама тремтіли, але він впорався. Каміння під ним знову посипалося вниз.

— Тягнемо! — скомандував Олег.

Кілька людей почали повільно піднімати його.

Марта не відводила очей.

Метр за метром.

Ще трохи.

І ось його рука з’явилася над краєм.

Вона схопила її першою.

— Я тут, — прошепотіла вона.

За мить його витягнули на перевал.

Ліам важко дихав, лежачи на спині. Його руки були подряпані, одяг у пилу, але він був живий.

Марта опустилася поруч і, не стримуючись, обійняла його.