Розділ 7 Ті, хто прийдуть

У бункері було тепло. Після вітру, дощу і холодних скель це відчувалося майже нереально. Повітря пахло металом, сухими травами і чимось ще — спокоєм.

Але цей спокій був крихким.

Арсен провів Марту і Ліама до невеликого столу біля стіни, де лежала карта гір.

— Ми тут уже майже рік, — пояснив він. — Спочатку нас було більше. Частина пішла шукати інші укриття. Частина… не повернулася.

Він на мить замовк.

— Мисливці з’явилися три місяці тому. Вони не просто грабують. Вони забирають людей.

— Для чого? — тихо запитала Марта.

Арсен похитав головою.

— Якщо чесно… ми не знаємо. Але ті, кого вони знаходять, не повертаються.

Ліам напружився.

— І вони знають про цей бункер?

— Вони знають, що в цьому районі є поселення. Учора наші розвідники бачили дим у долині. Вони шукають.

У залі стало тихо. Кожен займався своєю справою, але напруга відчувалася в кожному русі.

Марта озирнулася. Люди тут були різні: хтось лагодив обладнання, хтось сортував продукти, одна жінка перев’язувала руку хлопчику років десяти.

Це було більше, ніж укриття.

Це був маленький світ.

Ліам нахилився до Арсена:

— Чим ми можемо допомогти?

Арсен уважно подивився на нього.

— Ви щойно прийшли. Могли б відпочити.

— Ми не для цього сюди піднімалися, — спокійно відповів Ліам.

Марта кивнула.

— Якщо це місце стане нашим домом, ми хочемо його захищати.

Арсен затримав на них погляд, ніби приймаючи рішення.

— Добре. Тоді почнемо з простого. Сьогодні вночі ви підете з розвідкою.

Серце Марти на мить завмерло.

— Куди?

— До перевалу. Якщо мисливці підніматимуться, вони підуть саме там.

Вечір у горах настав швидко.

Марта стояла біля входу в бункер, вдягаючи теплі рукавиці. Небо вже темніло, а вітер знову набирав сили.

Поруч підійшов Ліам.

— Страшно? — тихо запитав він.

Марта чесно кивнула.

— Але не так, як раніше.

— Чому?

Вона подивилася на освітлений вхід у бункер.

— Тепер є що втрачати.

Ліам на мить мовчав. Потім обережно взяв її за руку.

— Тоді ми зробимо все, щоб це зберегти.

Його слова прозвучали спокійно, без пафосу. І саме тому Марта відчула, як страх відступає.

До них підійшли ще двоє — чоловік із короткою сивиною на скронях і молода дівчина з луком за плечима.

— Я Олег, — коротко сказав чоловік. — Виходимо за хвилину.

Група рушила в темряву.

Вночі гори виглядали інакше. Чорні силуети скель, різкий вітер і повна тиша. Лише інколи десь унизу перекочувався камінь.

Вони дісталися перевалу і зайняли позиції між валунами.

Час тягнувся повільно.

Марта вже почала думати, що ніч мине спокійно…

І раптом Олег різко підняв руку.

Всі завмерли.

Знизу, з долини, рухалися вогники.

Один.

Другий.

Третій.

Факели.

Люди піднімалися схилом.

— Вони знайшли дорогу… — прошепотіла дівчина з луком.

Серце Марти забилося швидше.

Ліам обережно стиснув її долоню.

— Спокійно, — прошепотів він. — Ми разом.

Вогників ставало більше.

І тоді Марта помітила ще одну деталь.

Люди внизу рухалися занадто впевнено.

Наче точно знали, куди йдуть.

І в цю мить вона зрозуміла:

Хтось уже видав бункер.

Вогники в долині повільно рухалися вгору, але поки що були далеко. Група на перевалі отримала наказ спостерігати й не видавати своєї присутності.

Ніч стала холоднішою. Вітер пробирався під одяг, змушуючи стискати плечі. Марта сиділа за великим валуном, намагаючись не рухатися і водночас зігріти руки.

Поруч тихо опустився Ліам.

Він зняв свій шарф і обережно накинув їй на плечі.

— Ти замерзла, — прошепотів він.

— А ти? — так само тихо запитала вона.

— Я поруч із тобою. Мені вже тепліше.

Марта ледь усміхнулася. У темряві вона бачила лише обриси його обличчя, але відчувала спокій, який завжди з’являвся, коли він був поряд.

Вони мовчали кілька хвилин, прислухаючись до вітру і далеких кроків у долині.

— Ліаме… — тихо сказала вона.

— Мм?

— Ти коли-небудь думав, що в такому світі… можна ще відчувати щось хороше?

Він не відповів одразу.

— Раніше — ні, — нарешті сказав він. — Поки не зустрів тебе.

Марта відчула, як серце раптом забилося швидше.

Вона повернулася до нього. Їхні обличчя опинилися зовсім близько.

— Я теж боялася, що більше ніколи… не довірятиму нікому, — прошепотіла вона. — Але з тобою все інакше. Наче навіть цей світ… не такий страшний.

Ліам обережно торкнувся її руки. Його пальці були теплі, сильні, впевнені.

— Я не знаю, що буде далі, — тихо сказав він. — Але я знаю одне. Що б не сталося — я буду поруч. Не тому, що повинен. А тому, що хочу.

Вітер на мить стих.