Розділ 6 Тіні над долиною

Після перепочинку на скельній терасі вони продовжили підйом. Стежка стала ще більш вузькою, а каміння під ногами хитким. Вітер підхоплював пил і сухі гілки, шурхіт яких змушував прислухатися до кожного звуку.

— Тобі не здається, що щось стежить за нами? — тихо промовила Марта.

Ліам обернувся, напруживши слух. Нічого не було, крім далеких криків птахів і шуму вітру.

— Можливо… це просто наша уява, — відповів він, але його рука ненавмисно торкнулася її плеча. Ліана… тобто Марта відчула тепло і підтримку одночасно.

Раптом з-за крутого уступу посипався камінь. Ліам миттєво схопив її за руку і притягнув ближче до стіни скелі. Камінь з гуркотом впав униз, і серце Марти застукало сильніше.

— Це не випадково, — промовив Ліам. — Хтось тут був… або ще є.

Вони прислухалися. Здалеку ледь чутно прозвучав тихий хрускіт — ніби кроки по камінню, але швидкі і обережні.

— Не бійся, — Ліам прошепотів, стискаючи її руку. — Ми впораємося разом.

Марта відчула, як страх змішується з хвилюванням. Її погляд зустрівся з його, і вони мовчки зрозуміли одне одного: у цьому небезпечному світі вони — один для одного опора.

Вирішивши піти на обережний обхід ущелини, вони спустилися трохи нижче, використовуючи тіні скель для прикриття. Пройшовши кілька метрів, вони натрапили на залишки старої фортеці — величезні руїни з палаючими від ранкового сонця уламками каміння. Тут колись жили люди, але тепер усе було покинуте.

— Тут можна перечекати, — запропонував Ліам. — І перевірити, чи нас ніхто не переслідує.

Марта кивнула і обережно пройшла всередину руїн. Їхні кроки відбивалися ехо серед зруйнованих стін. Вони присіли біля старого арочного проходу, вдихаючи запах пилу і старого каменю.

— Знаєш… — тихо промовила Марта, відчуваючи, як напруга відступає, — навіть у цьому світі, де все руйнується, є моменти, коли відчуваєш себе живим.

Ліам нахилився ближче.

— І я хочу розділити їх із тобою. Кожен момент, кожен крок.

Марта дозволила собі усміхнутися, і вони на мить просто сиділи разом, насолоджуючись тишею і присутністю одне одного. Їхнє тепло, їхній спокій стали противагою зовнішньому хаосу.

Та раптом у руїнах прозвучав тихий звук — як скрип старої дерев’яної балки. Ліам миттєво піднявся, піднявши руку для сигналу Марті. Їхні серця калатали одночасно. Перед ними не було часу для слів — лише обережність і взаємна довіра.

— Разом, — прошепотів Ліам.

Вони вийшли на відкриту площу руїн, готові зустріти те, що чекало попереду. Адреналін і тривога змішувалися з відчуттям близькості, яке лише посилювалося, коли небезпека була поруч.

Вони ще не знали, що на вершинах попереду чекає випробування, яке поставить на міцність не лише їхні фізичні сили, а й почуття одне до одного.

Сонце вже високо піднялося, коли Марта та Ліам обережно спускалися з руїн, тримаючи курс на наступну вершину. Вітер став сильнішим, і холодні потоки повітря розносили пил і дрібні камінці, що сипалися з крутого схилу.

— Погода міняється швидко, — зауважив Ліам, оглядаючи небо, що потемніло від наближення грози.

— Нам доведеться прискоритися, — сказала Марта, відчуваючи, як серце б’ється швидше від хвилювання і небезпеки одночасно.

Вони піднімалися вузьким проходом між скелями, де кожен крок вимагав концентрації. Вітер, що намагався зірвати їх із ноги, змушував триматися один за одного.

Раптом низько над ними пролунав гуркіт. Хмари відкрилися, і з неба обрушився короткий, але сильний дощ. Каміння стало слизьким, стежка перетворилася на хитку смугу. Марта ковзнула, і Ліам миттєво схопив її за руку, притягнувши ближче.

— Тримайся, — кричав він, нахиляючись, щоб створити опору своїм тілом. — Не відпускай!

Серце Марті калатало від страху, але водночас вона відчувала неймовірне тепло від його підтримки. У цьому хаосі, серед гучного гуркоту грози, їхні руки переплелися ще міцніше.

— Ліам… — прошепотіла вона, — я… довіряю тобі.

— І я тобі, — відповів він, стискаючи її руку, — ми впораємося разом.

Вітер і дощ не відступали, змушуючи їх шукати захист за великим каменем. Там, в крихітній западині, вони сховалися, пригорнувшись одне до одного, щоб зігрітися. Марта відчула, як страх поступово змінюється на відчуття близькості. Вона дивилася на його очі, де відбивалося мерехтіння блискавки, і розуміла: у цьому світі, де все руйнується, вони залишаються опорою одне для одного.

Коли гроза почала стихати, вони підняли голову і побачили над собою смугу чистого неба. Сонце пробивалося крізь хмари, фарбуючи все довкола рожево-золотим світлом.

— Ми це пережили, — тихо сказала Марта. — І я відчуваю… ніби ще сильніше довіряю тобі.

Ліам усміхнувся, нахилившись ближче:

— А я хочу, щоб кожен такий момент ми переживали разом. Навіть коли світ проти нас.

Вони залишилися стояти поруч, тримаючись за руки, відчуваючи, що навіть у постапокаліптичному хаосі можна знайти тепло і безпеку, якщо поруч правильна людина.

А попереду чекала вершина, загадкова і небезпечна, але тепер Марта і Ліам знали: разом вони здолають будь-які труднощі.

Вони рушили далі, коли земля під ногами остаточно підсохла після дощу. Повітря стало прозорим і холодним, а навколо стояла незвична тиша — така, що здавалася майже нереальною після грози.

Чим вище вони піднімалися, тим менше було рослинності. Каміння ставало темнішим, ніби обпаленим, а стежка — все більш прямою, неначе колись її проклали навмисно.

— Ти помітила? — тихо сказав Ліам. — Це вже не природний схил.