Розділ 4 Тіни минулого

Світанок зустрів їх холодним туманом, що стелився по схилах пагорбів. Марта прокинулася першою і тихо розпалювала вогонь, щоб Ліам міг ще трохи поспати. Печера здавалася безпечною, але тиша світу після катастрофи завжди приховувала непередбачуване.

Вийшовши назовні, вони побачили сліди, що вели вглиб лісу. Старі сліди людей, перепліталися з слідами тварин. Кожен крок вимагав обережності: каміння під ногами було слизьким від роси, а гілки легко могли видавати шум, який привертав небажану увагу.

— Ти відчуваєш запах диму? — запитав Ліам, зупинившись.
— Так, — відповіла Марта. — Можливо, хтось тут таборує.

Вони рушили тихо в сторону запаху, прикриваючись деревами. Через кілька хвилин помітили невелику групу людей, що розташувалася на галявині. Їхні рухи були обережними, але в очах Марті і Ліама читалася настороженість.

— Потрібно зрозуміти, чи вони друзі, — тихо сказала Марта.
Ліам кивнув. Вони вирішили спостерігати здалеку. Поступово виявилося, що люди займаються збором води і їжі, але помітна була конкуренція між ними — свій світ у цьому відновленому лісі також відновлювався зі своїми правилами і ієрархією.

Після кількох хвилин спостереження Марта запропонувала рухатися далі, уникнувши прямого контакту. Вони рушили вгору по схилу, де дерев ставало менше, а кам’яні виступи вимагали обережності і сили.

— Дивись під ноги, — попередив Ліам, коли вони перелізли через вузьку ущелину.
— Я бачу, — відповіла Марта, але серце билося швидше від адреналіну: кожен крок тут був випробуванням.

Увечері вони дісталися невеликого озера, що відбивало останні промені сонця. Тут вони вирішили переночувати, використавши невелику печеру серед каменів. Вода озера була холодною, але чистою. Марта наповнила флягу і занотувала нові спостереження: сліди тварин, розташування печери, напрямок вітру.

— Я ніколи не думав, що виживання може бути таким… тонким, — промовив Ліам, розглядаючи відбитки лап на березі.
— Тут все взаємопов’язане, — відповіла Марта. — Природа, люди, навіть тіні минулого. Потрібно вчитися помічати все, щоб рухатися далі.

Наступного ранку вони рушили знову, відчуваючи, що світ після катастрофи не простий: він прекрасний і небезпечний водночас. Кожен день приносив нові уроки: як орієнтуватися серед старих руїн, як читати сліди інших людей, як знаходити їжу і воду.

І попереду вже вимальовувався новий виклик — гірський шлях, який обіцяв не лише небезпеку, а й відповіді на питання, що мучили Марту від самого початку її подорожі.

Вони йшли мовчки, але обидва відчували: сьогоднішній день змінить усе, що вони знали про світ після катастрофи.