Розділ 3 Шлях крізь тіні

Сонце вже піднімалося над лісом, коли Марта зібрала свій наплічник і рушила далі по вузькій стежці, що вела крізь молоді дерева й зарості чагарників. Вона відчувала, як серце б’ється швидше: сьогодні їй належало перейти частину лісу, де слідів людей було менше, а природа — жива й непередбачувана.

Вітер гойдав гілки дерев, і десь серед трави шелестіли дрібні тварини. Марта прислухалася до кожного звуку: це був урок уважності, який вона засвоїла за попередні дні. Раптом вона помітила сліди свіжих копит — великої тварини, можливо оленя. Вона зупинилася, щоб не налякати його, і тихо спостерігала. Серце її билося швидко, але страх змішувався з захопленням: світ відновлювався самостійно, і вона була лише гостем.

Продовжуючи шлях, Марта вийшла на невелику галявину, де колись стояв старий склад. Залишки металевих коробок і обгорілих дерев нагадували про світ, що колись був. Раптом серед руїн вона почула тихий шелест — наче хтось рухався. Спершу Марта подумала, що це тварина, але потім помітила рух фігури в тіні.

— Хто там? — тихо промовила вона, намагаючись не піднімати голос.

Фігура обережно з’явилася на галявині: це був юнак її віку, з рюкзаком на плечах і легким натяком настороженості в очах.

— Я… просто йду далі, — відповів він обережно. — Мене звати Ліам.

Марта відчула, що перша зустріч з новою людиною може бути як дружньою, так і небезпечною. Вона кивнула і з обережністю спробувала встановити контакт:

— Я Марта. Я теж шукаю шлях далі, — сказала вона.

Ліам подивився навколо і, схоже, вирішив довіритися. Вони рушили разом через галявину і зарості, обережно обминаючи стежки, де могли ховатися тварини або інші люди. Кожен крок був важливим: обережно, уважно, без зайвого шуму.

На середині лісу вони натрапили на старий міст через струмок, що давно був напівзруйнований. Марта помітила тріщини в дерев’яних балках, але Ліам запропонував:

— Ми можемо перейти, якщо йти обережно. Я піду першим.

Марта затримала подих і слідувала за ним, крок за кроком переступаючи старі дошки. Струмок дзюрчав гучніше під мостом, а вітер гойднув тонку рейку, ніби випробовуючи їхню рішучість. Коли вони нарешті опинилися на іншому боці, обидві відчули легке полегшення і водночас прилив адреналіну.

Далі шлях ставав все стрімкішим. Зарості рослин змішувалися з кам’яними обривами, і Марта раз по раз підставляла руку Ліаму, коли треба було перелізти через повалене дерево або обійти вузьку ущелину. Маленькі пригоди чергувалися з тишею і спостереженням: вони помічали сліди диких тварин, шукаючи безпечні місця для коротких перепочинків.

Коли сонце вже хилалося до горизонту, вони дісталися невеликої печери на схилі пагорба. Тут Марта і Ліам вирішили переночувати. Вогонь потріскував, відкидаючи танцюючі тіні на стіни печери.

— Ти не боїшся йти далі сама? — запитав Ліам.

— Колись боялася б, — тихо відповіла Марта, — але тепер розумію: важливо рухатися уважно, але не зупинятися.

Вона подивилася на зошит у наплічнику: записи, карти і спостереження ставали її маленьким компасом у цьому світі. Попереду були нові пригоди, нові небезпеки і можливості. Але сьогодні, у цій печері, серед відновленої природи, вони відчували, що рухаються у правильному напрямку.