Розділ 1 Тиша відновленого лісу

Марта крокувала вздовж колись оживленого ринку, тепер порослого мохом і лишайником. Вона зупинилася біля старої крамниці, де колись продавали насіння. Тепер тут був лише шурхіт вітру та спогади. Вона згадала слова свого діда: «Коли земля зцілиться, ми знайдемо новий початок». Марта глибоко вдихнула і пішла далі, шукаючи відповіді в тиші нового світу.

Вона йшла повільно, кожен крок відлунював у порожніх вулицях. Десь попереду виднілися руїни старої бібліотеки, і Марта відчула, що там може бути ключ до забутих знань. Вона прискорила крок, відчуваючи, як надія та тривога сплітаються в одному серці. Коли вона увійшла всередину, темрява огорнула її, але в цій темряві був тихий шепіт можливостей.

Коли Марта підійшла ближче до поличок бібліотеки, її очі звикали до напівтемряви. Пил застеляв книги, але серед них вона помітила старий зошит, з жовтими сторінками, ніби з іншого часу. Відкривши його, вона прочитала слова, які ніби зверталися до неї: «Тут починається твій шлях. Шукай джерело в горах, де річка зустрічає сонце». Марта зрозуміла, що її мандрівка тільки починається, і вона відчула, як доля кличе її вперед.

Марта згорнула зошит і сховала його в наплічник. Вона вийшла з бібліотеки, а на вулиці вже починав видніти туман. Річка, про яку говорив зошит, була десь далеко на схилі гір. Вона вирішила, що сьогодні вона не зупиниться, а піде далі, поки не знайде той світанковий потік, що може змінити її життя.
Марта крокувала повільно серед молодих дерев, що тягнулися до неба своїми тендітними стовбурами. Кожен крок видавався їй важливим — наче вона не просто йшла стежкою, а відштовхувала невидимі бар’єри між собою та світом. Сонце ледь пробивалося крізь листя, малюючи на землі тремтливі плями світла.

Вона зупинилася, прислухавшись. Ліс, здавалося, оживав на мить — шелест листя, далекий крик птаха, і тихий подих вітру. Серце її билося рівномірно, але всередині розривалося від очікування. Що чекало її в горах? Чому саме її обрав цей старий зошит?

Марта торкнулася сторінок, які вона заховала під курткою. Вони пахли старовиною та чимось ще, невловимо знайомим. Іноді вона дозволяла собі відвернутися від стежки і згадати минуле — будинок, теплі вечори з дідом, його голос, що нагадував про терпіння і уважність до дрібниць.

Пройшовши кілька кроків далі, вона натрапила на невеличкий струмок, майже непомітний серед трави. Вода тихо плескотіла, і її звук був ледь чутним, але Марта почувалася так, ніби струмок намагається щось сказати. Вона присіла на корінь дерева, вдихнула прохолодне повітря і дала собі хвилину, щоб спостерігати: відблиски сонця на воді рухалися, мов маленькі світляні істоти.

Її думки блукали, але очі залишалися уважними. Кожен звук, кожен рух листя ставав для неї ключем. І вона відчувала — відповідь десь близько, але прийде вона лише тоді, коли Марта сама дозріє до неї, коли зробить ще кілька кроків у тиші і спогадах.
Марта йшла повільно стежкою, що прорізала молодий ліс. Дерева, ще зовсім тендітні, вже починали повільно відновлювати колишню силу, але між ними час від часу виднілися обгорілі пні та залишки старих будинків, що давно не бачили людей. Колись це місце було домом для сотень сімей, а тепер воно належало лише вітру, сонцю і шуму струмка.

Вона торкалася моху, що вкривав камені й залишки плитки. Мох був м’який і прохолодний, а в його запаху відчувався не тільки ліс, а й давня історія — історія людей, які колись втратили все і починали заново. Марта йшла повільно, прислухаючись до шелесту листя, до легкого дзюрчання струмка десь попереду. Кожен звук здавалося, мав свою вагу, нагадував, що навіть у зруйнованому світі життя триває.

Вона зупинилася на мить біля старої розбитої стіни будинку. Вікна були повністю розбиті, двері лежали на землі. Але поруч проросли квіти і трави, що ніжно тягнулися до сонця.
Вона підняла голову і розгледіла вдалині димок. Він був слабким, але постійним — знак того, що тут хтось ще живе. Серце Марти забилося швидше, але вона не поспішала. У світі, який ще відновлювався після руйнувань, поспіх був шкідливий. Кожен крок мав значення, кожен звук — можливість навчитися чомусь новому.

По дорозі до диму вона помітила залишки старої дороги, зарослої травою. Колись по ній їздили машини, зараз же люди ходили пішки, навчаючись повільності і уважності. Марта зупинилася, щоб роздивитися сліди на землі — маленькі сліди тварин і людей. Це було нагадування: життя триває, навіть якщо воно вже не таке, як колись.