#1 "Без задуму — немає провини"

Дисклеймер!!!

Дякую за увагу і за те, що Ви вже читаєте це повідомлення. Бажання написати, а тим паче оприлюднити дану історію сидить в моїй голові, ще з 7-го класу. Те, що написано нижче, всього лиш одна глава, котру я вирішив опублікувати за для подальшого розвитку та, можливо, об’єктивної критики.

Буду вдячний якщо ви залишите свій відгук в коментарях під постом в Instagram, або ж напишите на пошту (lika20051324@gmail.com) чи в особисті повідомлення в соціальних мережах Instagram та Facebook.

Навіть такий відгук: «Історія – нудна/якась не така» — приймається, тільки опишіть це, щоб я сприйняв цю критику та зміг вдосконалитись ☺

2020. 11. 02.

***

"...

    Цей шторм... Так ніжно й повільно повзе сюди...

    Гроза та море... А це було гучно... І близько. Глянь!.. Як гадаєш, Лає?.. Ким ми маємо бути в очах тієї малечі, щоб так сподобатися їм?..

    Гарними людьми в гарних костюмах, мабуть... За себе не можу такого сказати, але ти точно їх фаворит.

    Оу... А чого це раптом? Може то вони тобі махали? Із нас двох лише ти тут високий красень…

   Все ж не настільки як вони…

   Хто?

   Твої очі. Вікі?..

   Knulla**…                        

///Knulla [кнула] (ред. Ґренторська) — груба лайка з рідної мови персонажу.///

   Червона!.."

***

  Реаліанс розплющила очі. За лічені моменти, двома різкими хвилям, глуха тиша заполонила розум, а за нею ріжучий біль, що змусив її рефлекторно скрутитись, підняти руки до скронь, та напружити обличчя.

"... Та щоб тебе..." — мовила вона про себе. — "...коли вже це закінчиться?.." — це питання луною відбилося в її голові, після чого вона тут же отямилася, та вгамувала тіло, — "...а якого, я вирішила?.." — дівчина сконцентрувалася. Біль з часом почав каскадами стихати й залишився на рівні пульсуючого, що повільно находив, й повільно сходив. В якусь мить вона повернулася на спину та повністю розслабилася, втуплячись в темно-бліду стелю.

"... Вона випробовує…" — інший голос звернувся до свідомості.

  — Jag vet**. — прокрихтіла вона...

///Jag vet [йоґь вет] (ред. Ґренторська) — «я знаю»///

  Її голова пульсувала так з моменту вторгнення до її світу. Її дому. З першої миті початку Третьої Міжсвітової війни.

"... Якого біса ми прорахувалися?.."

 Той світ, що був до нестями наповнений красою природи, світанків та заходів сонця, добрих душею ґренторців… Планета буквально сяяла барвами та різними їх відтінками, починаючи від різнокольорового та різно-форминого листя на так званих сол'яних деревах, що росли глибокими лісами на півдні Старого світу, закінчуючи всіма відтінками рубіну та крові в черговому заході сонця, над рожевим Безкрайнім морем, що досить часто відбувався під аккомпанемент місцевих гірських лебедів, котрі зрідка спускалися за течією до дельти річки Скаґрел, або ж частіше співптахів, котрі в свою чергу задавали контрасту. Своїми чорними зграйками маленьких, крилатих тіл, вони завдавали клопотів, коли зрідка господарських птахів, у селах, недолічували в загонах. Всі ці пейзажі та краєвиди за все те життя, що мала Вікторія в рідних краях, на диво не набридали...

"... Ех, ностальгія… яка ж ти… потвора…"

  Зараз перед її спогадами про відносно недалеке минуле - тепер нова композиція: хаос та руїна.

"...Чому в біса ми вирішили залишитися?.. Все ж було очевидно…"

  Остання ніч, відчувалася вже звичною.

  Пересиливши вагу тієї брили гніту, що лежала на ній, вона піднялася та посунулася на край ліжка. Сіра темрява вкривала її кімнату. 

  Її матова термобілизна була в комфортний для неї сіро-чорний відтінок, котра зменшувала розсіювання світла довкола.

"... Пахне від мене щось не дуже…"

  Вона повільно підвелася і ліниво взяла затемнені балістичні окуляри, з тумби, котра була поруч з ліжком.

"... Судячи з усього сніг, не вщухає…"

  Зі щілини між стіною та шторою пробивалося яскраве біле світло. Вікторія підійшла до вікна, та накинувши окуляри, злегка посунула фіранку з тюлю.

  Окуляри мали герметичний контакт з обличчям та не пропускали жодного променя світла. 

"... Та ні, це вже трохи занадто…"

  В черговий раз звернувши увагу на запах поту, що йшов від її тіла, вона схаменулася, кинула окуляри назад на тумбу та, змусила себе рухатися в напрямку ванної кімнати. Холодною підлогою її ноги ледь не самотужки "ляскали" по поверхні. Дорогою туди, на відміну від перших днів проживання, вона вже не так різко реагувала на той синтетичний запах, що розпилювався освіжувачем повітря. 

  Коли вона увійшла до ванної та рефлекторно клацнула вимикач, згасле світло на мить повернуло її до реальності.

"... Фу чому він такий несте… Та щоб мене. Знову…"

  Після чого вона клацнула його ще раз, згадавши, що забула його вчора вимкнути.

  Інтер'єр блідих, сірих, пастельних відтінків, що панував у спальні серед шпалер, штор, постільної білизни і меблів, змінився чорною мармуровою плиткою на стінах з яскраво вираженими, природними візерунками білого кольору. Навпроти входу, широким дзеркалом над прямокутною білою раковиною та шухлядами під гранітною стільницею по всій її довжині, душовою кабіною, з товстими скляними дверима, ліворуч від нього.

"... Наче клята печера…"

  Це все заливало біле світло двох світильників котрі розташовувалися зверху та знизу під дзеркалом, вони регулювалися ручкою на стіні поруч з перемикачем.