Частина VІІІ. Ключ пам’яті

Ключ пам’яті не був ключем.

Людство називало ключами все, чого не розуміло, але дуже хотіло використати: генетичні коди, паролі, стародавні пристрої, коханців із потрібними зв’язками й чиновників, які за достатню суму раптом згадували про громадянський обов’язок.

Справжні ключі були чеснішими.

Вони або відчиняли двері, або ламалися в замку.

Ключ пам’яті робив і те, й інше одночасно.

Він повертав загублене, але завжди забирав щось натомість. Він міг зібрати свідомість із мільярдів уривків, відновити голос людини, яка померла триста років тому, показати світ таким, яким він був до Великого Виходу.

І міг перетворити кожного живого на камеру зберігання для чужого минулого.

Міра Дей зрозуміла це дорогою до Києва.

Глибинний корабель «Орфей» залишив «Нову Одесу» на світанку, хоча під океаном світанок був лише адміністративною умовністю. Місто повільно зникало за прозорими стінами судна: білі куполи, капсули воскресіння, темна центральна вежа й тисячі людей, які отримали другий шанс, не прочитавши умови користування.

Деякі вже хотіли повернутися до смерті.

Деякі вимагали компенсацію за неповні спогади.

Один чоловік подав позов до власної родини, бо його воскресили в старішому тілі, ніж було зазначено на меморіальній фотографії.

Теодор Ниш допоміг йому заповнити форму.

За словами Теодора, цивілізація остаточно довела життєздатність у той момент, коли воскреслий громадянин уперше поскаржився на державну послугу.

«Орфей» ішов через темну воду в супроводі трьох кораблів «Пелагії». За ними рухався транспорт із мешканцями «Нової Одеси», які добровільно погодилися стати свідками. Ще два судна везли паперові архіви, медичні капсули та кавове обладнання Олі.

Оля заявила, що порядок пріоритетів визначила особисто.

Ніхто не сперечався.

На центральній палубі було тісно.

Міра стояла біля панорамної стіни. За склом пропливали величезні чорні гілки «Садівника». Вони тягнулися океанським дном до Києва, пульсуючи золотим світлом Геліоса.

Кожен імпульс прискорював геомагнітний цикл.

До нового масового вимирання залишалося двадцять дев’ять днів.

Міра намагалася не дивитися на відлік.

Він висів на кожному екрані.

Навіть на кавовому автоматі.

Оля заклеїла його папером із написом: «Не псувати напій кінцем світу».

— Ти не спала, — сказав Еліан.

Він підійшов безшумно, хоча тепер Міра вже впізнавала його ще до кроків. За запахом кави. За теплом біля спини. За тим, як золотий шрам уздовж її хребта реагував на його присутність слабким поколюванням.

На Еліані був темний підводний костюм. Срібні лінії контролю серця проходили під тканиною, іноді спалахуючи біля грудей. Після відключення від системи «Захист» його серце стало звичайним.

Звичайно пошкодженим.

Звичайно впертим.

І звичайно схильним зупинятися в найгірший момент.

— Спала сорок хвилин, — відповіла Міра.

— Це не сон.

— Для архівістів — відпустка.

Еліан простягнув чашку.

— Без цукру.

— Ти пам’ятаєш.

— Дев’ять років практики.

Міра зробила ковток.

— Де родина?

— Яка саме?

— Тепер це складне питання?

— У мене за три дні з’явилися мати, батько, сестра, брат і кілька генетичних донорів, яких Теодор хоче юридично класифікувати як «розширене батьківство службового призначення».

— Теодор потребує хобі.

— Це і є його хобі.

Сара Вейр сиділа біля медичної капсули Касіана. Вона не пам’ятала синів, але вже встигла двічі посваритися з обома через неправильне харчування. Ардан допомагав інженерам аналізувати коріння «Садівника». Рея тренувалася в коридорі й стріляла по голографічному портрету Гелени Ворн.

Гелена попросила змінити мішень.

Рея відмовила.

Касіан відновлювався після контакту з Геліосом і майже весь час спав. Іноді прокидався, кликав матір, а потім сердився, бо не знав, яку саме жінку має на увазі: справжню Сару, симуляцію Геліоса чи спогад, якого ніколи не було.

Родина Вейрів возз’єдналася.

Психологічна служба «Орфея» подала заяву на звільнення.

— А Ілай? — запитав Еліан.

— На кухні.

— Сам?

— Оля навчає його готувати.

Еліан подивився на неї з жахом.

— Він щойно отримав людське тіло.

— Саме тому.

— Це жорстоко.

— Моя форма любові.

Еліан поставив власну чашку на металевий виступ.

— Ти часто використовуєш це формулювання.

— Працює.

— До всіх?

Міра повернулася до нього.

— Ревнуєш?

— Аналізую ризики.

— Так кажуть усі ревниві охоронці.

— Я більше не охоронець «Едему».

— А хто?

Він не відповів одразу.

Позаду океанського скла пройшов золотий імпульс.

Світло ковзнуло його обличчям, підкреслило втому біля очей і маленький шрам над бровою — той самий, якого торкалася воскресла Сара, не пам’ятаючи, звідки він.

— Не знаю, — сказав Еліан. — Усе життя моя функція була визначена до мого народження. Захищати хранителя. Блокувати Геліоса. Помирати правильно.

— Останнє ти виконував із підозрілим ентузіазмом.

— Тепер контуру немає.

— І?

— Коли дивлюся на тебе, усе одно хочу стати між тобою й усім, що наближається.

Міра підійшла ближче.

— Це може бути не функція.

— А що?

— Поганий характер.

— Спадковий?

— Судячи з родини — так.

Вона торкнулася його грудей.

Серце билося рівно.

Еліан накрив її руку своєю.

— Міро.

— Що?

— Під Києвом Ключ пам’яті.

— Знаю.

— Якщо він справді потребує хранителя…

— Не потребує.

— Ліана сказала, що потребує.

— Моя мати багато чого говорила, коли вважала мене дитиною, якій не можна довіряти повну правду.

— У цьому вона була послідовною.