Частина VІІ. Еліан відкриває родинну брехню

У родинної брехні завжди був хороший смак.

Вона рідко приходила в брудному одязі, з ножем у руці й написом «я зруйную твоє життя» на чолі. Зазвичай брехня пахла домом, носила знайомий голос і пояснювала, що приховує правду винятково заради твого блага. Вона вкривала дитину ковдрою, залишала нічне світло в коридорі, цілувала в лоб і терпляче чекала десятиліттями, доки дитина виросте достатньо сильною, щоб зламатися професійно й без зайвих свідків.

Еліан Вейр дізнався про це, коли глибинний корабель «Орфей» наближався до «Нової Одеси».

Океан за прозорими стінами був чорним. У світлі зовнішніх прожекторів пропливали довгі прозорі істоти, схожі на нервові волокна, що втекли з мозку планети й тепер удавали морську фауну. Далі, під ними, ворушилося коріння «Садівника». Воно простягалося вздовж океанського дна гігантськими чорними артеріями, час від часу спалахуючи зеленими імпульсами.

Кожен імпульс ішов у напрямку «Нової Одеси».

Місто годувало планетарний розум людською пам’яттю.

Або планетарний розум годував місто надією.

Залежно від того, хто складав офіційний звіт.

Еліан стояв біля панорамного скла й дивився вперед. На ньому був темний костюм «Пелагії», що щільно облягав тіло та світився тонкими срібними лініями біля грудей, контролюючи пошкоджене серце. Система час від часу повідомляла, що його стан стабільний.

Еліан уже знав: коли медична система використовувала слово «стабільний», вона мала на увазі «поки що не помер, але не робіть різких рухів і не закохуйтеся».

З другим пунктом було пізно.

— Ти мовчиш сім хвилин, — сказала Міра.

Вона підійшла зліва, тримаючи дві чашки кави. Її синій костюм залишав відкритими плечі й спину. Уздовж хребта світився золотий шрам орбітального контакту. Підводне освітлення робило його схожим на тонку тріщину в людському тілі, крізь яку намагалося просочитися Сонце.

— Я іноді мовчу, — відповів Еліан.

— Не сім хвилин.

— Ти рахуєш?

— Після Ілая це стало заразним.

Людський Ілай сидів біля навігаційної панелі, намагаючись одночасно зрозуміти роботу глибинного радара й власного шлунка. Нове тіло вимагало їжі кожні кілька годин, води частіше, сну регулярно й уваги постійно.

Його це ображало.

— Я більше не маю точного внутрішнього відліку, — сказав він. — Припущення Міри може бути неточним на сімнадцять секунд.

— Дякую, — відповіла вона. — Тепер я спокійна.

Ілай тримав у руці шматок сухого хліба й дивився на нього з підозрою.

— Люди справді їдять це добровільно?

Оля, яка керувала кораблем, не озирнулася.

— Це не хліб. Це аварійний пайок.

— Яка різниця?

— Хліб має смак. Пайок має сертифікат.

Еліан узяв чашку з рук Міри.

Їхні пальці торкнулися.

Срібні лінії на його костюмі спалахнули тепліше.

Міра подивилася вниз.

— Серце реагує.

— На кофеїн.

— Ти ще не пив.

— На запах.

— Запах іде від чашки.

— Ти тримаєш чашку.

— Логіка слабка.

— Серце пошкоджене.

Вона стала поруч, плечем торкнувшись його руки.

— Чого боїшся?

— «Нової Одеси».

— Неправда.

— Геліоса.

— Частково.

— Ти починаєш говорити як архівний протокол.

— Я архівістка. Це професійна деформація.

Еліан зробив ковток кави.

Вона була занадто гаряча й надто гірка. Оля варила напій так, ніби планувала знищити ним бактерії, політичну опозицію та кілька незначних богів.

— Моя мати знала про це місто, — сказав він.

— Сара?

— У її старих повідомленнях була фраза: «Не шукай мене там, де море повертає мертвих».

Міра повернулася до нього.

— Ти не згадував.

— Не знав, що це означає.

— Тепер знаєш?

— Ні.

— Тоді чому вирішив, що йдеться про «Нову Одесу»?

— Бо сьогодні всі старі погрози моєї родини раптом стають географією.

Міра поклала долоню на його груди.

Не над серцем.

Трохи вище, біля ключиці, де колись стояв сенатський імплант.

— Щось іще?

Еліан дивився на її руку.

— Мати казала, що батько загинув до мого народження.

— Ти вже говорив.

— Вона ніколи не показувала могилу.

— Під час Великого Виходу багато людей не мали могил.

— Але мала його документи. Один паспорт. Дві фотографії. Лист, написаний за три місяці до моєї появи.

— Що в листі?

— Він просив назвати мене Еліаном.

Ілай відклав пайок.

— Ім’я може бути ключем.

— У моїй родині навіть любовні листи могли бути системою доступу, — сказав Еліан. — Дуже романтично.

— Можливо, він був живий, — сказала Міра.

— Можливо.

— І ти думаєш, що знайдеш його в місті, яке воскресає мертвих.

— Не знаю, що гірше: знайти батька мертвим, живим чи правильно відновленою державною версією.

Міра провела пальцями по лінії його коміра.

— Я буду поруч.

— Як Пам’ять?

— Як жінка, яка не дозволить тобі драматично померти після сімейної розмови.

— А професійно?

— Професійно я запишу все.

— Саме цього боюся.

Вона нахилилася ближче.

— Тоді доведеться стежити, щоб я була зайнята чимось іншим.

Її голос став тихішим.

Еліан відчув тепло її дихання біля губ.

— У нас місто попереду, — сказав він.

— Ти нарешті навчився говорити «не зараз»?

— Я вчуся у найгірших.

Міра коротко поцілувала його.

Не тому, що була правильна мить.

Саме тому, що правильних митей давно не існувало.

— Тепер можеш боятися далі, — сказала вона.

Ілай спостерігав за ними.

— Це який номер?

Еліан повільно повернув голову.

— Не починай.

— Я втратив частину пам’яті. Відновлюю хронологію.

— Відновлюй державні злочини.

— Ваші поцілунки краще структуровані.