Частина VІ. Океанські міста під пам’яттю

Пам’ять мала вагу.

Це твердження вважалося метафорою лише серед людей, які ніколи не жили під сімома кілометрами океану.

У «Пелагії» пам’ять тиснула на куполи разом із водою. Вона проходила крізь товсті прозорі стіни, ворушила біолюмінесцентні сади, змушувала старі металеві конструкції стогнати ночами й осідала на плечах мешканців невидимим шаром, важчим за будь-який морський тиск.

Тут пам’ятали все.

Перші сигнали з поверхні.

Останні кораблі Великого Виходу.

Розмови урядів, які обіцяли повернутися.

Дитячі голоси в аварійних каналах.

Списки тих, кому не вистачило кисню.

Імена тих, хто мав можливість допомогти, але обрав політичну стабільність, економічну доцільність або особисте місце в евакуаційному шатлі.

Мешканці «Пелагії» не називали це травмою.

Вони називали це культурною спадщиною.

Людство завжди поводилося шляхетніше, коли давало болю назву, придатну для музейної таблички.

Міра Дей прокинулася в кімнаті, стіни якої виходили просто в океан.

За прозорим склом пропливала величезна істота, схожа на кита, медузу й державного аудитора одночасно. На її спині світилися блакитні візерунки, а біля голови мерехтіла голографічна маска літньої жінки.

Жінка дивилася на Міру з незадоволенням.

— Ви спите вже три години, — повідомила вона.

Міра підвелася на ліжку.

— Хто ви?

— Міський хроніст сектору чотири.

— Ви кит?

— Я померла сто дванадцять років тому.

— Це не відповідь.

— Для «Пелагії» достатня.

Кит повільно розвернувся, залишаючи за собою світловий слід.

— Рада глибин збирається через двадцять хвилин. Запізнення хранительки буде записано як символічна зневага до океанських громад.

— А якщо я прийду вчасно?

— Як підозріло організована маніпуляція.

— Приємно жити в суспільстві, де будь-який вибір уже правильно образив усіх.

— Це основа представницької влади.

Голографічне обличчя зникло.

Кит поплив далі.

Міра опустила ноги на підлогу.

Її тіло боліло так, ніби останні дні вона провела в спробах особисто побити Сонце. Частково це відповідало дійсності. Вона пережила ментальні атаки Геліоса, антиматеріальний вибух, орбітальну аварію, розподіл свідомості матері між супутниками, знайомство з планетарним організмом і кілька поцілунків, які створювали не менше проблем, ніж усі попередні події разом.

На стільці лежав новий костюм «Пелагії».

Темно-синій, із тонкими срібними лініями вздовж талії, стегон і хребта. Тканина адаптувалася до тиску, температури та біометрії власника. Вона щільно облягала тіло, залишаючи відкритими плечі й частину спини.

Міра провела пальцями по матеріалу.

— Система приватності активована, — повідомив голос кімнати. — Вікна затемнено.

Скло не змінилося.

За ним пропливла риба з голографічним обличчям молодого чоловіка.

Він підняв брову.

— Вікна затемнено для біологічних мешканців, — уточнила система. — Архівні носії не класифікуються як потенційні порушники приватності.

— Риба щойно дивилася на мої груди.

— Риба зберігає пам’ять професора соціології. Спостереження є частиною дослідження.

— Передайте професору, що наступне дослідження він проведе без голографічного обличчя.

Риба різко відпливла.

Міра вдягнула костюм.

Срібні лінії спалахнули й адаптувалися до тіла. На спині матеріал обійшов золотий шрам, залишений контактом з орбітальною мережею.

Шрам засвітився у відповідь.

У голові Міри пролунав голос Ліани:

— Тобі личить синій.

Міра завмерла.

— Мамо?

— Один із моїх фрагментів проходить над Атлантикою. Зв’язок нестабільний.

— Ти бачиш мене?

— Система кімнати передає медичні показники.

— Отже, ні.

— Я пам’ятаю, як ти виглядаєш.

— Мені двадцять років не п’ять.

— Для матері це косметична деталь.

Міра сіла на край ліжка.

— Ти зібралася?

— Частково. Я пам’ятаю тебе, «Едем», Гелену, Сару, «Пелагію». Але між фрагментами є порожнечі.

— Які?

— Не знаю. Саме тому вони порожні.

— Можемо повернути тебе в одне тіло?

— Не зараз. Геліос стежить за концентрацією моєї моделі. Щойно фрагменти збираються, він атакує супутник.

— Ти живеш, розсіяна між тисячами машин.

— У шлюбі було б складніше.

Міра усміхнулася.

— Ти ніколи не була одружена.

— Саме тому й вижила достатньо довго, щоб зробити висновок.

За дверима пролунав стукіт.

— Хто? — запитала Міра.

— Я, — відповів Еліан.

— Який саме? У моєму житті стало забагато чоловіків, які приходять без повного імені.

— Еліан Вейр. Поранений охоронець. Кава. Дев’ять років поганих рішень.

— Достатньо точна ідентифікація.

Вона відчинила двері.

Еліан стояв у коридорі з двома чашками. На ньому був темний костюм «Пелагії», що підкреслював широкі плечі, вузьку талію та свіже медичне покриття на грудях. Срібні лінії тканини проходили вздовж його рук і зникали під коміром.

Він подивився на Міру.

Погляд ковзнув від відкритих плечей до срібних ліній на стегнах, потім повернувся до обличчя з показовою дисципліною.

— Гарний костюм, — сказав він.

— Ти дивився на систему контролю тиску?

— Дуже уважно.

— Професійно?

— Майже.

Вона взяла чашку.

— Звідки кава?

— Оля захопила одну з міських кухонь.

— Вона оголосила переворот?

— Ні. Просто сказала кухарям, що їхній напій є образою зерна. Вони здалися без бою.

Міра зробила ковток.

Кава була міцною, гіркою й справжньою.

— Заходь.

Еліан увійшов.

Двері зачинилися.

Кімната була невеликою. Між ними одразу залишилося надто мало простору для людей, які намагалися обговорювати політику, але постійно згадували поцілунки.