Частина V. Колиска була лабораторією

Коли орбітальна капсула повернулася на Землю, людство вже встигло зробити з пробудження супутників три речі: релігійний символ, політичну кризу й рекламну кампанію.

На Марсі продавали амулети у формі «Мнемосини-1», гарантуючи захист від урядової брехні, сонячної радіації та невдалих шлюбів. Венеріанські аристократи оголосили голоси загиблих проявом «колективної генетичної пам’яті шляхетних родів», хоча більшість повідомлень складалася з проклять на адресу їхніх предків. Юпітерські корпорації запропонували платну підписку без передсмертних криків, але супутники у відповідь оприлюднили особисті борги директорів.

Підписка провалилася.

Борги — ні.

На Землі люди виходили на вулиці й слухали небо. Одні впізнавали прізвища. Інші — голоси, що роками зберігалися в родинних легендах без доказів. Хтось почув бабусю, яка померла за двісті років до його народження, і вперше зрозумів, чому в сім’ї забороняли називати дітей Марком. Виявилося, Марк продав евакуаційні квитки родини, купив собі місце на Венеру й усе одно загинув, бо сів не в той шатл.

Історія рідко була справедливою.

Але іноді мала почуття гумору.

Міра Дей лежала на медичній платформі в нижній каюті корабля Олі й дивилася, як над нею змінюються показники тиску, серцевого ритму та рівня виснаження. Автоматична система тричі рекомендувала їй семиденний сон, двічі — психотерапію і один раз — негайне складання заповіту.

Остання рекомендація була позначена як рекламна.

— Медичний модуль вважає, що ти перевтомлена, — сказав Еліан.

Він сидів біля платформи з чашкою кави. Після чергової зупинки серця, польоту на падаючий супутник і контакту з реакторним вибухом командир виглядав майже добре. Якщо не враховувати блідість, нову пов’язку на грудях, тремтіння лівої руки й погляд людини, яка особисто посварилася зі смертю та підозрювала, що та вимагатиме повторної зустрічі.

— Медичний модуль вважає, що в мене залишилося дванадцять відсотків здорового глузду, — відповіла Міра.

— Завищує.

— Він не врахував твою присутність.

Еліан зробив ковток.

— Кава?

— Ти пропонуєш стимулятор людині, якій щойно рекомендували сон?

— Я охоронець, не лікар.

— У цьому твоя головна приваблива риса.

— Головна?

— Не звикай.

Він простягнув їй чашку.

Міра підвелася на лікті. Тонка медична сорочка зісковзнула з плеча, відкриваючи шкіру до ключиці. Погляд Еліана затримався там лише на мить.

Достатньо довго, щоб вона помітила.

Достатньо коротко, щоб він міг брехати.

— Пульс підвищився, — сказав Ілай від дверей.

Андроїд стояв, спираючись на одвірок. Після повернення з «Мнемосини» його тіло ледве трималося разом. Частину синтетичної шкіри на грудях зняли, оголивши золоті енергетичні канали. Праве око запрацювало, зате тепер періодично гасло ліве. За словами Ілая, системи «перерозподіляли функціональне світло».

За словами Олі, він розсипався красиво й надто дорого.

— Мій пульс підвищився через каву, — сказала Міра.

— Ви ще не пили.

— Через її запах.

— Запах іде від чашки в руці Еліана, але дивитеся ви на його губи.

Командир усміхнувся.

Міра зняла сенсор із пальця й кинула в андроїда.

Ілай зловив.

— Реакція підтверджує гіпотезу.

— Тобі потрібен ремонт.

— Вам — приватність.

— Ти прийшов її забезпечити?

— Ні. Ліана вийшла на зв’язок.

Міра сіла.

Утома зникла.

Залишився страх.

— Де?

— Одночасно на сорока семи супутниках. Її фрагменти намагаються синхронізуватися через аналоговий передавач «Пелагії».

— Вона знайшла маршрут?

— Так.

— Скільки до міста?

Ілай подивився на годинник, якого не мав.

— Якщо корабель Олі не розвалиться — одинадцять годин.

З гучномовця пролунав голос Олі:

— Я все чую, золота руїно. Ще одна образа «Надії» — і попливеш за бортом, перевіряючи герметичність на практиці.

— Корабель не має прямого доступу до цієї каюти, — сказав Ілай.

— У кав’ярки є доступ до всього, що може пліткувати, — відповів Еліан.

Міра встала.

Ноги торкнулися холодної підлоги. На спинці крісла висіла її чорна сукня, пошкоджена на орбіті. Тканина мала розриви, обгорілі краї й засохлу кров, але все ще виглядала краще за сенатську мораль.

— Потрібен одяг, — сказала вона.

Еліан підвівся.

— Я можу допомогти.

— З ремонтом сукні?

— З одяганням.

— Ти поранений.

— Руки працюють.

Ілай мовчки вийшов.

— Він образився? — запитав Еліан.

— Не має такого модуля.

— У нього не було й ревнощів.

Міра взяла сукню.

— Ти досі рахуєш мої поцілунки з ним?

— Я досі пам’ятаю.

— Охоронна функція?

— Професійна травма.

Вона стала до нього спиною й скинула медичну сорочку.

Еліан замовк.

Міра відчула його погляд між лопатками.

На шкірі залишилися сліди сенсорів, подряпини й тонка золота лінія від контакту з орбітальною мережею. Вона тягнулася вздовж хребта, ніби частина Геліоса залишила автограф.

— Що? — запитала вона.

— У тебе новий шрам.

— Красивий?

— Небезпечний.

— Я питала не це.

Еліан підійшов.

Його пальці торкнулися золотої лінії на спині. Повільно, обережно. Від дотику шкіра спалахнула теплом.

— Красивий, — сказав він.

Міра обернула голову.

— Сукня.

— Звісно.

Він допоміг їй просунути руки в рукави й застебнув металеві кріплення на спині. Пальці рухалися впевнено, але біля шиї затрималися.

— Дякую, — сказала вона.

— Не схоже на тебе.

— Що саме?

— Подяка без сарказму.

— Можу виправити.

Еліан нахилився до її вуха.

— Пізніше.

З коридору пролунав голос Ілая:

— Я чую.