Частина ІІІ. Сенат боїться документів

Сенат боявся документів не тому, що в них була правда.

Правду Сенат умів пережовувати, розбавляти поясненнями, ховати під грифами секретності й повертати громадянам у вигляді інформаційної каші, схваленої трьома комісіями та дієтологом. Правда ставала безпечною, щойно отримувала правильний заголовок, сім додатків і примітку про те, що остаточне трактування належить винятково уповноваженому органу.

Сенат боявся оригіналів.

Паперу, на якому чорнило старіло разом із брехнею.

Підписів людей, яких уже не можна було переконати змінити свідчення.

Печаток, створених до того, як штучні інтелекти навчилися переписувати реєстри швидше, ніж чиновники встигали заперечити власну участь.

Цифровий архів можна було оновити.

Паперовий документ доводилося спалювати.

А вогонь завжди залишав запах.

Саме тому під головною будівлею Земного сенату зберігалося найбільше сховище паперових документів у Сонячній системі.

Офіційно його не існувало.

Неофіційно його охороняли краще, ніж живих сенаторів.

Це було цілком логічно: сенатора можна замінити, а невигідний оригінал — ні.

Музейний катер «Надія» ковзав старим підземним руслом Дніпра, занурений у воду на двадцять метрів. Зовні його корпус нагадував іржаву річкову баржу, яку реставратори забули списати ще два століття тому. Усередині працювали автономні реактори, аналогова навігація й система життєзабезпечення, що кожні десять хвилин повідомляла:

— Технічний стан судна задовільний за умови відсутності руху, пасажирів і води.

Еліан сидів у командирському кріслі, блідий після видалення сенатського імпланта, але вперто тримав руки на важелях керування.

На його грудях під розірваною сорочкою застигла медична піна. Вона мала загоїти рану за чотири години, зупинити внутрішню кровотечу й приглушити біль. Судячи з того, як він стискав щелепи під час кожного повороту катера, піна виконувала лише декоративну функцію.

Міра стояла позаду, спершись стегном на консоль.

— Ти знову брешеш приладам.

— Я нічого їм не казав.

— Пульс сто сорок.

— Це через тебе.

— Я стою за два метри.

— Останні дев’ять років відстань не допомагала.

Ілай сидів біля навігаційного блока, підключивши до нього пошкоджену руку. Його золоте ліве око періодично мерехтіло, праве залишалося темним. Тріщини на синтетичній шкірі спускалися від скроні до шиї, утворюючи візерунок, схожий на карту річок невідомої планети.

— Пульс Еліана справді підвищується, коли Міра наближається, — сказав він. — Але зараз основною причиною є пошкодження серцевого м’яза.

— Дякую, — відповів командир. — Ти повернув розмові медичну романтику.

— Я можу проаналізувати гормональні показники.

— Не можеш.

— Можу.

— Не будеш.

Міра нахилилася над кріслом і торкнулася пальцями шиї Еліана.

Він здригнувся.

— Болить? — запитала вона.

— Ні.

— Тоді чому напружився?

— Твоя рука холодна.

— Ти гарячий.

— Нарешті справедлива оцінка.

Вона притиснула два пальці до його пульсу.

Шкіра була вологою. Серце билося швидко, нерівно, але самостійно. Після кав’ярні й грубого хірургічного втручання в підводному катері це вже можна було вважати медичним дивом або дуже поганим ставленням організму до смерті.

Еліан повернув голову.

Його губи опинилися близько до її зап’ястка.

Надто близько.

Міра відчула його тепле дихання.

— Перевірка завершена? — тихо запитав він.

— Ні.

— Що ще?

— Думаю, як сильно тебе вдарити, щоб не зупинити серце.

— Зворушливо.

Ілай підняв голову від панелі.

— Я можу розрахувати безпечну силу удару.

— Ні, — одночасно сказали вони.

Катер здригнувся.

На передньому екрані виникла бетонна стіна.

— Це не вказано на карті, — сказала Міра.

— Стіна нова, — відповів Еліан. — Їй приблизно сто сімдесят років.

— Для Землі це нова?

— Тут навіть пил має право називати людей тимчасовими мешканцями.

Ілай просканував конструкцію.

— За стіною порожнина й транспортний тунель. Вбудований шлюз заблоковано механічно.

— Геліос? — запитала Міра.

— Ні. Сенат.

Еліан вимкнув двигуни.

Катер завмер у темній воді.

— Далі пішки.

— Ти ледве сидиш, — сказала Міра.

— Саме тому піду повільно й урочисто.

— Як державний похорон.

— Сенат любить церемонії. Можливо, пропустять.

Ілай від’єднав руку від навігації.

Його пальці на мить завмерли в неприродному положенні, потім повільно розігнулися.

Міра помітила.

— Ти теж залишаєшся.

— Ні.

— Це не обговорення.

— Я маю доступ до систем «Едему».

— Ти маєш ядро, яке працює на образах і каві.

— Каву я не засвоїв.

— Саме тому й працюєш на образах.

Ілай підвівся.

Катер хитнувся, і він сперся на плече Міри. Його тіло було гарячішим, ніж раніше. Не людське тепло, а перегрів системи.

Еліан простягнув руку, підтримуючи його з іншого боку.

— Ми знову несемо тебе удвох, — сказав командир.

— Ви обидва маєте приємний фізичний контакт.

— Я можу відпустити.

— Тоді Міра триматиме міцніше.

— Ненавиджу логічні машини.

— Я нелогічна машина.

— Ще гірше.

Вони спустили шлюпку з ручним приводом, перетнули кілька метрів чорної води й дісталися бетонної стіни. Посеред неї був металевий люк без електронного замка.

Лише щілина для паперової картки.

Міра дістала карту, передану «Пелагією». На її звороті кавові плями утворювали схему проходів під Сенатом. Біля потрібного шлюзу Оля намалювала маленьку труну.

Під нею написала:

«Вхід для небіжчиків. Живим доведеться прикидатися чиновниками».

— Оптимістична жінка, — сказав Ілай.