26. Що насправді править світом

Пан Маріус сидів у кріслі перед розпаленим каміном та, здається, був занурений у глибокі роздуми. Я увійшла до бібліотеки і спинилася на півдорозі, боячись потривожити його. Та він уже підвівся на ноги і жестом запросив мене підійти ближче.

 - Вітаю, Дано, - приязно мовив мій наставник. - Мабуть, треба було б звертатися до вас "Ваша Величносте", та, гадаю, ви пробачите старому магові таку фамільярність?

 - Пане Маріусе, - мій голос здригнувся. - Значить, це правда? З дідусем сталося щось лихе?

 - На жаль, так, - відповів мій співрозмовник. - Його Величності вже немає з нами.

- Чому він помер? Це було вбивство? - я схвильовано ходила по кімнаті і не могла зупинитися.

У цей час до бібліотеки увійшов Ромен, він узяв мене за руку і  підвів до крісла. Я слухняно сіла.

 - Люди кажуть, що його отруїли, - впівголоса промовив мій друг.

 - Сину, не повторюй пліток, - незадоволено поморщився пан Маріус. - Я можу з певністю сказати, що причиною смерті  Його Величності був серцевий напад. Все сталося дуже швидко - він обговорював якісь важливі справи зі своїм воєначальником, потім  раптово впав і втратив свідомість. Коли прибіг придворний лікар, було вже пізно. Його смерть була легкою, якщо це вас, Дано, заспокоїть. Він майже не страждав, а, скоріше за все, навіть, не зрозумів, що саме відбувається.

- Яку ж новину йому в той день повідомили? - спитала я.

- Володар Землі Снігів оголосив нам війну, - пояснив Ромен. - Днями на півночі розпочалися повноцінні бойові дії. Як кажуть, усе до одного...

- Мені на брамі сказали, що королем став якийсь Генрік. Я не дуже добре знаю всіх своїх родичів, але серед них кілька чоловіків з таким ім'ям. Я сподіваюся, це не...

 - На жаль, це саме він, - кивнув пан Маріус.

- Мені просто важко в це  повірити... Але як пану Стефану вдалося провернути таку аферу?

 - Коли вони повернулися зі своєї експедиції, - пояснив Ромен, - твій любий дядечко сказав королю, що ти зустріла своїх друзів - мандрівних артистів та й утекла з ними. Його Величність дуже лютував...

Мої кулаки стиснулися так сильно, що аж нігті впилися в шкіру. Але я мовчки продовжувала слухати його розповідь.

 - Але це ще не все. Пан Стефан десь знайшов слугу, котрий супроводжував твого батька у його мандрівці. Він привіз його до палацу, і слуга під присягою підтвердив той факт, що на кортеж Радомира тоді, багато років тому, напали розбійники і повбивали усіх, хто в ньому був. Лише цьому слузі, за його словами, якимось дивом пощастило врятуватися. Але від перенесеного шоку він нібито втратив пам'ять. І тільки після чародійного лікування, яке здійснив пан Стефан - а вірогідніше, це лікування полягало у прикладанні до його долонь золотих дукатів - слуга дивовижним чином зцілився і все пригадав. Правда, наступного ж дня після того, як він дав свідчення, з ним трапився нещасний випадок - бідолаха  упав з драбини і скрутив собі в'язи. От така  чудернацька історія!

 - Скоріше за все, причиною смерті Його Величності стали усі потрясіння вкупі, які він пережив за останні дні, - сумно констатував пан Маріус. - Після його смерті постало питання - кому ж передати королівську владу. Поскільки вже було документально підтверджено той факт, що Радомира немає серед живих, а вас, панно Дано, до уваги ніхто не брав, то до столиці з'їхалися всі представники королівського роду у кількості двадцяти п'яти осіб. Вони мали на спільному віче умовитися, кого ж посадити на королівський трон...

 - І невже серед двадцяти п'яти королів та князів не знайшлося більш достойнішого, ніж Генрік? - спитала я. Втім, це було риторичне питання, себто таке, що відповіді не потребувало.

 - У пана Стефана був напоготові козир в рукаві, - сказав Ромен. - Коли шляхетне панство зібралося в палаці, то товариство довго не могло дійти спільної думки. Вони тільки пересварилися між собою, що цілком логічно, бо кожен хотів сам зайняти трон. І тут твій двоюрідний дядечко запропонував вийти на вулиці міста і спитати думку простого люду. Мовляв, хай сам народ вирішує, хто гідний правити державою, особливо ж у такі  неспокійні часи, як нині.

Мені раптом стало все ясно.

 - Так от для чого призначалися ті вистави! - вигукнула я. - Про мужнього коваля, котрий переміг змія, а потім його сина-сироту взяли до себе багаті люди. Після чого народ обрав його королем...

 - Ну, в певних рисах все так і було, - погодився Ромен. - По місту давно ходили чутки, що молодий Генрік якраз і є тим сином коваля, який, за легендою, організує для всіх мир, порядок та щасливе життя. Тож коли  в людей спитали, кого б вони хотіли бачити королем, всі в один голос загукали : "Хочемо Генріка!"

- Але ж то тільки казка, вигадка! - не йняла віри я. - Хіба таке можливо, щоб якась побрехенька зробила з простої людини короля?

 - Виходить, що можливо, - відповів пан Маріус. - Колись давно один мудрий чоловік сказав, що казки перестають бути казками, коли в них починають вірити. Інша справа, чи доведе ця віра до добра... Але вже давно світом править громадська думка,  і  нікуди, люба панно Дано, нам від цього факту не подітися...

- А як цю новину сприйняли інші претенденти?

 - Стефан зумів домовитися з кожним, - сказав пан Маріус. - Він взагалі - майстер дипломатії. Комусь подарував  ласий шмат землі, іншому - підніс в дар вигідні умови торгівлі, особливо запеклому своєму противнику навіть пообіцяв віддати за дружину власну доньку, Генрікову сестру. Відповідно, той став би близьким родичем короля і отримав  вигідну посаду в уряді. Всіх кудись прилаштував, ніхто не залишився невдоволений.

 - Передусім він "прилаштував" мене, - невесело посміхнулася я. - А якби дідусь так вчасно не помер, то, можливо, пан Стефан не зупинився б і перед тим, щоб допомогти йому полишити цей світ...