25. Як стають в нагоді дружні подарунки

Вибравшись із Пущі, я знову звірилася зі своїм компасом. Поскільки він, як і раніше, вказував у бік Райгороду, то я поїхала дорогою, котра вела в протилежному напрямку, розраховуючи на те, що незабаром побачу великий тракт, яким можна буде дістатися Столиці. Зупиняючись тільки на ніч у придорожніх корчмах, за три дні я опинилася поблизу міської брами. Вже перевалило за обідню пору, через годину-дві мало смеркати, проте  рух на дорозі був дуже жвавий, довелося навіть постояти у черзі, поряд із такими ж вершниками, селянами та купцями на возах та простолюдом, що добирався до міста на своїх двох.

Нарешті і я опинилася перед халабудою, в якій сидів з невдоволеним обличчям керівник варти і щось писав у товстелезній книзі. Двоє його приспішників, озброєних алебардами, товклися край дороги, невдоволено поглядаючи на людей, що все прибували й прибували. "Знову якесь свято", - подумала я, втім, так і не пригадала, що саме у Столиці святкують наприкінці зими. Щоправда, свят у Землі Дощу було хоч відбавляй, на щодень можна було знайти якусь поважну причину вихилити чарку всім, хто ці святкування полюбляв.

Кругленький невисокий вартовий, якому  об'ємні лати та шолом на голові надавали схожості з черепахою, кліпнув витрішкуватими очима:

 - Злізьте, будь ласка, з коня і дайте мені вашу зброю.

Я зіскочила на землю та простягнула йому меч.

 - Як ваше ім'я і з якою метою в'їжджаєте до Столиці?

- Мене звуть Дана, я довірена особа короля Леона, - сказала я. - Була в поїздці , згідно його доручення. Нині ж повертаюся до палацу.

З великою спритністю головний вартовий видряпався із своєї  сторожки, немов той пес із будки. Він моргнув на свого підлеглого - коротуна, і той відійшов подалі, передаючи мій меч ще одному охоронцю брами - довготелесому і худому. Я спостерігала за всіма цими переміщеннями зі здивуванням,  а люди в черзі позад мене невдоволено загуділи, почулися  приглушені лайки та нарікання на те, що "ми так і до ранку в місто не потрапимо".

Але начальник варти ні на кого не зважав, він дістав з-за пазухи якусь цидулу і довго її вивчав, а потім заявив:

 - Щоб ви знали, панночко,  вже немає у нас короля Леона. А є король Генрік. І серед його довірених осіб ви, далебі, не значитесь. Зате ось, у другому списочку - тут як тут. І особисті прикмети співпадають. 

Він почав протяжно, злегка підвиваючи, читати з пожмаканого аркуша:

 -... років має сімнадцять, середнього зросту, середньої статури, темне волосся, карі очі, на шиї під  самим волоссям є примітна родимка. Може мати з собою підроблені документи та різні цінності, здобуті нечесним шляхом. Бо ця дівчина - пройдисвітка і авантюристка, яка, до того, ж спрямована до Столиці ворогами нашої держави, щоб підбурювати народ проти королівської влади. Тому своїм особистим указом велю цю особу заарештувати і тримати під замком до наступних вказівок." Отак-от, панночко.  Давайте перевіримо, що ви з собою везете.

Люди у черзі зашуміли і  повільно посунули назад, передчуваючи якусь халепу. Тепер поміж мною та тими, хто ще мить тому стояв поруч,  з'явилося порожнє місце.

Я озирнулася, мені все ще здавалося, що це якесь непорозуміння. Король Генрік? Що за маячня? Хто наказав мене заарештувати?

Я дістала з-за пояса свою скриньку, згори в ній лежали папери. підписані батьком. Діставши їх, я простягнула начальнику варти:

 - Це якась помилка, - сказала я. - Я онука короля Леона, донька його сина Радомира. Ось документи, які це засвідчують. Так що, пропустіть мене, будь ласка, я дуже поспішаю.

Вартовий покрутив у руках папери і покивав головою:

 - Так, так, все, як тут написано - "може мати з собою підробні документи..." А що за цінності везете? Давайте їх сюди...

І він простягнув руку до скриньки, яку я все ще тримала в руці. Я мимоволі відсахнулася.

 - Візьміть її, ну чого ж ви вилупилися! - прикрикнув головний вартовий на своїх підлеглих.

Ситуація, як би сказав Денис, ставала критичною. Можна було спробувати скочити в сідло і утекти, але проїзд до міста все ще перекривали вартові, а зворотній шлях зі Столиці - натовп людей. Меча в мене забрали, та й, чесно кажучи, навряд чи я наважилася б ним скористатися. Моя рука ковзнула в кишеню - сама не знаю, що я там сподівалася знайти. Але несподівано пальці наштовхнулися на щось маленьке і кругле - це був подарунок від Ромена, про який я зовсім забула. Як він там казав: "Кидай під ноги і біжи щодуху!"

Я  вихопила з кишені плаща маленьку кульку і, недовго думаючи, жбурнула на землю -  прямо під ноги очільника варти. Далі трапилося щось страшне - почувся звук вибуху, на всі боки полетіли іскри, завалував густий білий дим, що миттю заволік усе передмістя. Люди, що стовпилися навколо вартівні, почали кричати і кинулися врозтіч. Бірюза теж злякалася,  заіржала, вирвала в мене з рук вуздечку, я метнулася за нею. Якимось дивом мені вдалося її  зловити і осідлати. Навколо все ще стояв густий дим. Дихати було важко, дерло в горлі, пробирало на кашель. Мабуть, треба було їхати подалі від Столиці, але я, всупереч здоровому глузду, поаернула в інший бік та в'їхала в місто. Ніхто на мене не зважав. у загальній метушні кожен думав лише про те, щоб втекти подалі від небезпеки.

Звичайно, вирушати до палацу тепер було б рівним самогубству. Я пригадала, як сказав мені на прощання Денис : "Тобі просили передати, щоб ти їхала до пана Маріуса". Так я і зробила, розмірковуючи над тим, хто був цей таємний доброзичливець. Хто міг знати, що я буду добиратися додому через Пущу, ще й у компанії Спостерігача? Хоча, яка різниця. Головне, що мені якось вдалося відірватися від погоні. А може, мене ніхто й не переслідував. Найпевніше, всі завважили, що тут діє якесь чаклунство, і вирішили не ризикувати головою. У будь-якому випадку, я їхала по вулиці одна, ніде не було видно жодної людини. Віконниці в будинках були щільно зачинені, лише де-не де надвір пробивалося бліде світло. Вітер носив бруківкою різне сміття, завивав у перехідних дворах. Мені здалося, що я знову потрапила у  місто, де всі мешканці вимерли - тільки на цей раз воно було не старовинне, а сучасне. Я змусила Бірюзу бігти швидше, бо, здавалося, що за мною з усіх шпарин та темних закутків стежать чиїсь очі.