24. Короткий курс історії прямо на ходу.

На прощання мачуха зробила мені по-справжньому цінний подарунок. Вона привела з конюшні прегарну білу кобилу тієї породи, яку розводять у Землі Піску, і коштують такі коні  шалені гроші. На мої заперечення Анна сказала:

 - Цю красуню мені подарував твій батько. Але я не любитель верхової їзди, та й наш Райгород- невелике місто, я спокійно можу дістатися пішки у будь-який його кінець. А тобі до Столиці  без коня доведеться добиратися хтозна-скільки. Втім, якщо це вже так принципово, то згодом можеш її повернути. Але я б хотіла, щоб ти залишила Бірюзу собі. Ви наче створені одна для одної.

 - Її звуть Бірюза? - спитала я.

Почувши своє ім'я, кобила тихо заіржала.

Я погладила її по м'якенькій, наче оксамитовій шиї.

 - Так, але якщо тобі не подобається це ім'я, можеш назвати її по-іншому, - мовила Анна. 

Я похитала головою:

 - Ні, мені подобається. Дуже вам дякую за неї!

 - Даян, - раптом сказала Анна, дивлячись мені прямо в очі. - Залишайся з нами, не їдь до Столиці.

 Я здивувалася:

 - Але ж ви самі казали, що вам неприємно бачити мене...

 - То був миттєвий порив, який уже минувся. Я б дуже хотіла, щоб ти була поруч з батьком. Звичайно, в такому разі ти не станеш королевою, а залишишся простою донькою лікаря. Але Радомир, чи як його тут кличуть, Дерек - дуже шанована в місті людина. Ти зможеш здобути гідну освіту,  якщо захочеш вчитися, а ні - то отримаєш гарне придане і вийдеш заміж за когось із молодих містян.  Тут живуть дуже порядні і заможні люди. А там, за перевалом, діється казна-що. Все більше біженців з Землі Дощу приходять до міської брами та просять дозволу тут оселитися. Вони втікають від війни, високих податків, хвороб і голоду. Подумай добре, перш ніж повертатися туди.

 - Я вже подумала, - сказала я. -  І  маю зобов'язання перед королем. перед своїми друзями. Але я обов'язково ще повернуся до вас!

Вона рвучко обійняла мене, а потім, наче засоромившись такого  прояву емоцій,  відсторонилась:

 - Ну що ж,  хай тебе бережуть Вищі сили, і дорога твоя буде легкою!

Батько теж відмовляв мене від поїздки, просив, принаймні, дочекатися приходу справжнього тепла. Але в ці дні, коли останній місяць зими перевалив за свій екватор,  весна вже рішуче нагадувала про себе. Річка, що спадала з гір, стала повноводнішою, і  шум її було чути навіть за міськими стінами. В саду проклюнулись підсніжники. Горобці цвіріньчали і купилися в калюжах, що утворилися після нічного дощу. І мені вже не терпілося вирушити в путь. Тож, як тільки настав ранок і вартові відчинили міську браму, я виїхала з Райгорода. Речей у мене з собою було небагато - лише трохи харчів у торбі, притороченій до сідла, а ще - невелика скринька, яку я тримала при собі, у мішечку на поясі - там лежало найцінніше для мене - корона та папери, які дав мені батько.

********

Ще й  не дійшло до полудня, як я дісталася краю Пущі, де ми домовлялися зустрітися з Денисом. Там справді стояло старе дуплисте дерево, всі гілки якого були пообв'язувані різнобарвними стрічками. Воно нагадувало гільце, яке зазвичай у нас робили на весіллях, тільки виглядало значно грандіознішим. Я підійшла  до великого каменя, котрий лежав обіч дороги, і побачила, що він увесь змережаний якимись дивними письменами. Правда, скільки я не намагалася розшифрувати, що ж на ньому написано - в мене нічого не виходило. Здавалося, я розрізняла окремі літери, як-ото в тій  магічній книзі у Денисовій хатині, але в цілісний текст вони не складалися. Більше того - варто було трохи відвернутися - і здавалося, що літери оживають, коливаються,  втрачають свої колишні обриси та набувають нових, міняються місцями...

- Привіт, Дано зі Столиці! - почула я за своєю спиною і, озирнувшись, побачила... ні. не Дениса, а того самого рудого вартового на ім'я Войт, котрий проводив мене до домівки батька. - Що, вже в зворотній путь зібралася?

 - Так, - відповіла я дещо невдоволено. Я сподівалася знову з Денисовою допомогою скоротити шлях, попрямувавши через Пущу, однак, ясна річ, поки хлопець тинятиметься поруч, мені немає чого й сподіватися на появу свого провідника. І в ліс я при ньому не можу піти, і стояти на місці було безглуздо. Але ж ми з Денисом умовлялися зустрітися саме біля цього дерева!

 - Може, тебе провести? - запропонував Войт. - Тобі, мабуть, страшнувато їхати понад Пущею одній?

 - А що тут такого страшного? - стенула плечима я . - Чи ти теж віриш у лісових духів і Білу смерть?

 - Та то все вигадки! Але от дикі звірі тут водяться. Можуть зачути твого коня і вийти на дорогу. А в тебе ж і зброї ніякої з собою немає.

- Я чекаю одного знайомого, - наважилася зізнатися я. - Ми поїдемо разом, тому можеш не турбуватися про мою безпеку.

 - Ну, поки цей твій приятель надійде, я тут постою, - не здавався вартовий.  - Тобі сподобалося наше місто?

 - Так, - відповіла я. - Дуже гарне.

 - Шкода, що ми не встигли прогулятися разом. Я б тобі стільки всього порозказував. От хоча б про це дерево! Знаєш, що йому вже тисяча років?

 - Невже? - я відповідала механічно, а сама гарячково розмірковувала про те, як здихатися нав'язливого супутника.

 - Чистісінька правда, - продовжував він. - Воно може провіщати майбутнє. Зазираєш ось у це велике дупло і задаєш питання, а як прикласти вухо до стовбура, то можна почути відповідь.

Він проілюстрував сказане, трохи нахилившись до найбільшого дупла і вигукнувши в отвір:

 - Шановне дерево, підкажи-но,  скільки я років проживу?

Раптом прямісінько з дупла почувся страшний замогильний голос, аж ми обоє підстрибнули на місці від несподіванки.