23. Як я приміряла корону

- Мене звуть Дана, - сказала я, коли ми вже трішки отямилися від несподіваної зустрічі та увійшли до будинку.

- Гарне ім'я. - промовив батько. - Так звалася у наших предків богиня води.

 - Мабуть, я отримала його через те, що мене знайшли у воді. Але ви тільки що назвали мене якось по-іншому?

 - Та ні, - усміхнувся Радомир, і я ще раз здивувалася, що він настільки молодий. Я чомусь уявляла його старшим, більш поважним на вигляд. Хоча, якщо брати до уваги, що батько був зовсім юним, коли я з'явилася на світ, то зараз йому не виповнилося ще й сорока. Цікаво, чи є в мене брати або сестри? Я крадькома озирнулася, але не побачила в вітальні жодних ознак присутності дітей. Тут було гарно, затишно, але ні іграшок, ні якихось маленьких дрібничок, нічого особливого,  окрім пустої пташиної клітки на підвіконні, яка чомусь прикувала до себе мою увагу.  У мене виникло те ж саме відчуття дежа вю, як і тільки що на подвір'ї.

 Тим часом батько, трохи нахиливши голову вбік і підперши підборіддя рукою, все дивився на мене.

 - Я звернувся до тебе по імені твоєї матері, бо ти страшенно на неї схожа, - наче вибачаючись, промовив він. - Бо  коли ти народилася, ми ще не встигли ніяк тебе назвати...

- А король увесь час говорив, що я схожа на вас, - мені не вірилося, що це правда - що я сиджу зараз поруч зі своїм батьком. Я простягнула руку і доторкнулася до його долоні, неначе боялася, що це знову видіння,  яке може раптом зникнути. Однак рука була справжня, тепла і сильна.

 - Це так і є, -  почулося десь згори. Я підняла голову. У дальньому кінці  просторої кімнати були сходи, що вели на другий поверх. На них стояла тендітна білява жінка  в блакитному пеньюарі, в руці вона тримала лампу. - Ви справді надзвичайно схожі, - додала вона.

Безперечно, це була Анна, дружина мого батька. Мені стало незручно, і я підхопилася на ноги. Так ми й стояли, насторожено вивчаючи одна одну.

 - Люба моя, - мовив батько, звертаючись до Анни. - Дозволь тобі відрекомендувати Дану, мою доньку.

Анна вже зійшла донизу і стояла навпроти мене. Їй довелося ледь підняти голову. бо я була вища на зріст.

 - Дуже приємно познайомитися. - сказала вона. - Зробити вам чаю з дороги?

 - Не хотілося б завдавати вам клопоту. - пробурмотіла я, опускаючи очі. - Я вже повечеряла, так що...

- Нічого, ми все одно збиралися випити чаю, - мовила Анна. - Зараз усе буде готове.

Вона, так само незворушно і рівно тримаючи спину, вийшла з кімнати. Я знову опустилася в крісло і винувато поглянула на батька.

 - Мабуть, мені не слід було приїздити сюди, - сказала я. - Розумію, що вашій дружині неприємно мене бачити...

 - Які дурниці! - він розсміявся. - Анна - чудова жінка, ви обов'язково потоваришуєте, коли познайомитеся ближче. На жаль, у нас із нею немає дітей. А вона завжди мріяла мати доньку. До речі, я забув спитати - як ти довідалася, що  ми тут живемо? Я ж змінив ім'я, ніхто, крім деяких найближчих знайомих, поняття не має, хто я насправді.

 Я дістала компас, який, виявляється, все ж вів мене у вірному напрямку. Отож пан Стефан був неправий, коли говорив, що всі магічні речі з Рейдамару - обман і шарлатанство. Втім, мабуть, хто у що вірить - той те і отримує... Зараз стрілочка поводила себе дуже дивно - вона безперервно крутилася навколо своєї осі. Мабуть, це мало означати, що мету пошуку досягнуто.

- Це така довга історія, що я навіть не знаю, з чого почати, - промовила я.

 - Ну тоді почни з самого початку. Будемо пити чай з яблучним пирогом і  слухати твою історію. А потім я розповім свою...

 - Добре, - посміхнулась я.

*****

Коли я закінчила розповідь, було вже далеко за північ.

 - Що я тобі хочу сказати, - промовив батько, втомлено потираючи чоло. - Я не маю жодного бажання повертатися до Столиці. Перспектива стати королем не радувала мене ще у юності, і з того часу нічого не змінилося. Мені завжди були чужі придворні інтриги, усі ті дипломатичні тонкощі, все, чим старався напхати мою голову батько. Коли я був у твоєму віці, Дано, я мріяв стати лікарем. І в Академії я навчався на медичному факультеті, хоча батько й  уважав це безглуздою примхою - мовляв, навіщо майбутньому королю знання медицини? Але, як кажуть, чим би дитя не тішилося, аби не плакало... Проте після закінчення Академії та ситуації, що склалася... з твоєю матір'ю... - він  поглянув на Анну, але та сиділа спокійно, немов нічого  й не чула, її  руки були зайняті якоюсь складною вишивкою, а дослухалася вона до нашої розмови чи перебувала в думках десь далеко - зрозуміти було неможливо.

 - Отже, батько вирішив, що після весілля мені корисно буде змінити обстановку і трохи помандрувати, - продовжив Радомир. - Ми з Анною та нашими найближчими слугами побували в різних куточках королівства, нібито знайомлячись із тим, як живе народ, вивчаючи проблеми, які  хвилюють людей та розробляючи шляхи вирішення цих проблем. Але насправді я шукав можливість, як вислизнути з-під суворого контролю короля. Отак нас і занесло сюди, в Райгород. Тут саме трапилася епідемія однієї дуже заразної хвороби, ну, і мої лікарські уміння знадобилися. Після того, як  ситуація нормалізувалася, місцева влада запропонувала мені залишитися в місті. Звичайно, ніхто не знав мого справжнього імені, адже я подорожував інкогніто. Нам з Анною подарували ось цей будинок, нині я не тільки працюю в лікарні, а й викладаю в місцевій Академії. Заробляю достатньо для того, щоб ні в чому собі не відмовляти. Щоправда, слуг у нас немає зовсім. Я всіх відпустив, видавши чималу винагороду, з однією умовою - щоб вони не поверталися до Столиці, а влаштувалися  в Райгороді. Тож ми ведемо собі спокійне життя буржуа, і я не збираюся нічого в ньому міняти.

 - А ви? - спитала я Анну. - Ви ж також народилися й виросли у королівській сім'ї, чи не жалкуєте про те, що могли б бути королевою, а стали дружиною лікаря?

Батько при цих словах спохмурнів і докірливо поглянув на мене. Було видно, що він дуже любить дружину і намагається ніколи не засмучувати її.