22. Я знаходжу батька.

Це було дивовижне місто. Воно не мало звичних для нашого ока укріплених стін, що обмежували б його кордони. Райгород розташувався  на невеликому плато, оточеному з усіх боків природними перешкодами, що, незгірше спеціально вибудуваних фортифікаційних споруд, захищали його від ворогів. З  південного боку до нього підступала Пуща. Зі сходу плато замикала широка річка, що брала початок у горах, тож несла свої води дуже швидко, ще й  її береги їжачилися гострими скелями. Такі ж кам'янисті, неприступні пагорби піднімалися на півночі та заході - це ще не були гори, лише колиска їх. Десь там, за видноколом, де вони здіймалися майже до самого неба, лежала Земля скель. А тут, у затишній долині, в котрій ніколи не розгулювались холодні вітри, багато років тому виросло місто, що не підкорялося жодному володарю. Вірніше, формально воно належало  Землі дощу, проте жодних податків не сплачувало, вояків до армії не постачало, жило за своїми власними порядками і законами. Що найбільш дивно - тут не було ніякого правителя. Жодного короля, князя чи там герцога. Усіма державними справами керував парламент. І хоча жителі інших земель кепкували з такої старожитної форми правління - керував цілком успішно. Оце й усе, що я пригадала зі своїх уроків. Та ще те, що в Райгороді  головним благом вважалася справедливість.

Так це чи ні - мені ще треба було переконатися. А отже, якось потрапити до міста-фортеці. Зробити це можна було лише за допомогою кількох мостів, які знаходилися в різних кінцях долини. Більше жодних способів опинитися в Райгороді не було, хіба що я стала б птахом і перелетіла туди по повітрю. Але крил я не мала, як і коня, тому пішки попрямувала туди, де здіймався над прірвою найближчий до мене міст.  Чи пропустять мене через нього увечері - я гадки не мала. Можливо, доведеться ночувати десь тут, прямо на землі, серед похмурого каміння. Я щільніше закуталася в свою накидку - після літнього тепла у Пущі пориви холодного вітру з гір видавалися неймовірно дошкульними.

З мосту відкривався дивовижний краєвид на каньйон. Кам'янисті береги з обох боків річки поросли якимись вічнозеленими деревами, їхній рельєф, якщо довго дивитися вдалину, складався то в химерні замки, то в обриси людських облич. Темрява, що швидко згущалася, тільки підсилювала це враження. Під моїми ногами, за дерев'яними бильцями мосту, шуміла ріка, розбиваючись об камені. На ній не було видно жодного човна - певно, ніхто не ризикував своїм життям, щоб перепливти цей стрімкий і всіяний порогами потік.  Я трішки постояла, дивлячись уперед - на місто, що тепер лежало переді мною, мов на долоні. Тут не було високих кам'яниць, як у Столиці - більше невеликих одно- та двоповерхових будинків. Тільки трохи поодаль світилися вогнями декілька вищих споруд химерної старовинної архітектури - певно, то була міська ратуша та ще якісь офіційні установи.

- Гей, красуне, - гукнули до мене з того боку мосту. - Як зібралася стрибати, то май на увазі - ми тебе рятувати не будемо. Нам пост лишати заборонено!

 - Не хвилюйтеся, - сказала я, підходячи до дерев'яної будочки, котра, мов шпаківня, притулилася до скелі. - Я й не думала стрибати.

 - А чого тут гуляєш поночі?

Розмовляв зі мною молодий вартовий - з рудим, неначе хвіст у білки, волоссям та обличчям, густо всіяним ластовинням. Він виглядав би як типовий сільський парубок, якби не мав на собі повного лицарського обладунку. Трохи далі, під деревом, сидів старший чоловік з чорною бородою, так само озброєний до зубів. Не звертаючи на мене жодної уваги, він зосереджено перевертав над вогнищем  рожен з великими шматками м'яса. Від смажені йшов запаморочливий запах, і тільки тут я відчула, що страшенно голодна.

 - Мені треба до міста, - сказала я вартовому. - Я приїхала здалеку, шукаю одну людину.

 - І кого ж ти шукаєш?

 - Це чоловік, - я на мить задумалася. - Йому має бути десь близько сорока років. Високий, темноволосий, з карими очима, без бороди. Його звуть Радомир. З ним має бути дружина, Анна. Вона невеликого зросту, худорлява. зі світлим волосям.

 - Не знаю, - знизав плечима рудоволосий юнак. - Під цей опис половина наших містян підходить.

Тут озвався чорнобородий, так само не відриваючи погляду від вогню:

 - Войте, бери дівчину та ходіть вечеряти. Бо ви ще до ранку будете стояти і ляси точити.

 - Ходімо, - сказав мені хлопець. - Старий чекати не любить, може і дубця взяти.

Я не відмовилася від запрошення. Страшенно хотілося їсти, а у мене не було жодного мідяка, тож розраховувати на вечерю в котромусь із міських шинків не доводилося. Ми підійшли до багаття і сіли на колоду, яка лежала поруч із ним.  Чорнобородий повагом узяв глиняні миски, оздоблені яскравим візерунком, та поклав до кожної  з них  кілька шматочків м'яса. Тоді відкраяв по скибці домашнього хліба, і вручив нам із Войтом.

 -Тебе як звуть? - спитав він суворо, нарешті піднявши на мене свої темні, глибоко посаджені очі.

 - Дана, - відповіла я.

 - Звідки приїхала?

 - Зі Столиці.

 - Неблизький світ... А чого це ти, Дана зі Столиці, опинилася тут, на мосту, сама - одна, без коня та будь-якого багажу? Тільки не кажи, що пішки прийшла.

 - Та, дядьку Оле, дайте дівчині поїсти спокійно, - заступився за мене Войт.

 - Одне другому не завадить, - Оле довів своє твердження, відкушуючи чималий шмат м'яса і при цьому продовжив свердлити мене недовірливим поглядом. - Ти молодий, зелений, побачив красиві очі - то вже й готовий на задніх лапках бігати. А може, ця дівчина - шпик, підісланий з Півночі? Он тільки три дні тому зловили якогось під казармами, винюхував, скільки у нас війська і де воно розташоване. Може, й ти, Дано зі Столиці, насправді десь із Білої Вежі прибула? Документи якісь маєш при собі? Покажи паспорта!

 - Дядьку, ну які там у них документи? - скривився Войт. - В Землі дощу -  і паспорт? Та вони й слова такого не знають...

Я справді не знала, що воно таке - той загадковий паспорт. Тому, недовго думаючи, зняла з шиї свого ланцюжка з підвіскою - знаком королівського роду - і простягнула Оле.