21. Побачити Сонце

 - Хіба час може зупинитися? - спитала я.

 - Виходить, може. - відповів Денис.

 - І отже, ти тепер став безсмертним?

 - Ну, як сказати, - він замислено потер чоло. - Я цілком можу врізати дуба, якщо, наприклад, захворію, або на мене нападе хижий звір, чи ще якась халепа станеться. Тобто я цілком смертний. Але, з іншого боку, смерть від старості мені точно не загрожує. Поки я знаходжуcя тут, у Пущі, то можу жити вічно. Доктор Фауст міг би мені позаздрити.

 - Це така історія? - зацікавилася я. - Розкажеш?

 - Давай відкладемо історії на потім, - рішуче сказав Денис. - Тут час стоїть, а зовні він іде, і дуже швидко. Ти ж не хочеш лишитися тут назавжди?

Так от що мав на увазі пан Стефан у своєму дивному прощальному  побажанні. Він ще висловився якось так: "не впевнений, що будеш жити щасливо, але довго - це точно..." Отже, він знав, що таке Пуща, і говорив неправду нашим охоронцям, коли запевняв, що це звичайнісінький ліс. Мабуть, він навмисно все це спланував, аби позбутися мене. І не виключено, що й нікуди не поїхав, а досі тиняється біля виходу з Пущі, щоб переконатися, що я звідти не вибралася.

 - Мені не можна туди, - сказала я Денису. - Там можуть чекати мої вороги. Вони просто уб'ють мене, і нікому не буде до того діла.

 - Вони зібралися і поїхали, - відповів він, і я не стала розпитувати, звідки він знає про те. Ясна річ, він маг, а магам відоме все.

 - І я залишилася зовсім одна -  без коня, без зброї. без харчів, - жалібно  промовила я. - Люди в навколишніх селах, як я вже зрозуміла, зовсім не палають любов'ю до чужинців. У мене немає грошей, а там, за Пущею, зима. Я замерзну десь на дорозі, і моя загибель буде на твоїй совісті.

 - За що мені така морока! - пробурчав Денис. - Що ж ти в біса  пропонуєш? Лишитися тут і скласти мені компанію на найближчі кілька сотень років?

 - А тут є ще люди, крім тебе? - поцікавилася я.

 - Спостерігач з нашого боку Пущі  - я один, - він обвів поглядом навколишню місцевість, неначе сподівався побачити поряд  з нами іще когось. -  З боку Землі Скель маю одного колегу, але в нього з роками трохи фаза зсунулася, називає себе Хранителем, займається алхімією, якихось духів викликає, все старається запустити час знову. Ну, от так. Ще є кілька вигнанців, яких сюди привели різні життєві обставини - так припекло, що не мали куди податися і замість самогубства пішли жити в Пущу. Є випадкові мешканці, котрих добрі люди вирішили принести в жертву, і вони не встигли вибратися звідси  протягом доби. Але я з ними майже не контактую. Вони сидять кожен у своїй халупі і  тільки й знають, що скаржаться на життя. Зроблять собі сходку, помітингують про те, як усе погано, і знову розбредуться кожен у свій куток. Коротше, так, як і в великому світі.

 - Денисе,  - попросила я, знову поглянувши на свій компас, -  а може, все-таки вийде вибратися з Пущі у північному напрямку? Мені дуже треба! Ну, будь ласка!

Він зітхнув і подивився на мене якось так... ніби зважував усі "за" і "проти"  досить небезпечної справи.

 - Я ж сказав, що за добу ми не виберемося звичайним шляхом.

 - А може, є якийсь коротший? - продовжувала свої вмовляння я.

- Може, й є, але хто мені дасть гарантію, що все, побачене в дорозі,  залишиться таємницею? Бо я так зрозумів, ти базікало ще те. А я відповідаю головою, щоб ніхто звідси нічого не виніс...

 - Клянуся, що нікому нічого не розкажу! Я вмію зберігати таємниці, чесно! Просто мені дуже потрібно знайти свого батька! Ти ж знаєш, яка зараз ситуація в країні...

 -  Та знаю... - неохоче кивнув він. Ну звісно ж,  раз він Спостерігач чи Хранитель, чи хто там ще, то навіть, сидячи у цьому зачарованому лісі, може бачити увесь світ.  Я навіть трохи позаздрила йому.

 - Добре, Дано, - сказав Денис і знову взяв мене за руку. - Ти маєш рацію, шлях і справді можна зрізати. Але по дорозі ми побачимо багато дивного і, власне, не зовсім реального. Твоє завдання буде - мовчати і слухати мене. Тобі ясно?

Я кивнула.

 - І, боронь Боже, щось прихопити з собою. Нічого не торкайся, де б ми не були. Бо наслідки можуть бути геть кепські.

Я знову кивнула.

 - Тоді не будемо гаяти часу, зразу і в путь.  Тільки забіжимо на хвилинку до мене на базу, потрібно дещо прихопити.

*******

"Базою" виявилася невелика дерев'яна хатинка, навколо якої густо росли дуби.

 Денис дозволив мені зайти досередини. Втім, нічого незвичайного там не було - вузьке ліжко, збитий з дощок стіл і такі ж табуретки, на стінах полички з посудом - щоправда, він був якийсь цікавий, не дерев'яний чи глиняний, а металевий. Також на поличках і підвіконні лежали книги. Я  розгорнула одну і захоплено стала гортати сторінки. Такі красиві малюнки, яскраві кольори, усе, як живе! І написано дуже гарно - всі літери однакові, рівнесенькі, немов солдати на параді. Але зрозуміти прочитане було неможливо. Знайомі літери складалися у якісь чудернацькі слова.  "Кван-то-ва гра-ві-та-ція" - по складах прочитала я. Не інакше, як то було якесь закляття. У другій книзі взагалі букви були не наші, трохи схожі на абетку Землі Скель, але. хоч я і трохи знала цю мову. ні одного знайомого слова не побачила.

 - Що, з хімією знайомишся? - насмішкувато спитав Денис, який уже встиг спакувати невеликий рюкзак та завдати його собі на плечі. - Ти хоч узагалі читати вмієш?

 - Ти думаєш, я зовсім дурна? - образилася я.

Відклавши магічні книги, взяла іншу, яка виглядала старішою,  була витерта на корінці - можливо, в ній я зможу побачити щось людське? І справді - вона вже була написана більш зрозуміло, правда, віршами: