20. Де зупиняється час.

Не знаю, як довго ми їхали... мені здалося, що минуло дуже багато часу, перш  ніж пан Стефан зупинив коня і зняв мене з сідла. Хоча, можливо, насправді поїздка була не такою й тривалою, просто з мішком на голові  та  ще й зі зв'язаними руками й ногами, що  вже почали затерпати, час тягнеться набагато повільніше...

Викрадач більше зі мною не розмовляв, мені видалося - він дуже поспішав повернутися назад. Можливо, зілля, яким він напоїв охоронців, мало короткотривалий час дії, і пан Стефан боявся, що не встигне повернутися до того, як вони прокинуться. Тому він швидко і не надто панькаючись, мов якийсь лантух із картоплею, скинув мене на землю, скочив у сідло і поїхав геть.

Першу радість від того, що мені вдалося лишитися живою, швидко змінив страх. Адже я не знала, де знаходжуся, і що на мене тут чекає. Хтозна, раптом підступний родич завіз мене у якусь таку діру,  що в порівнянні з нею смерть була б прийнятнішим виходом? Але все ж хотілося сподіватися на краще. І для початку  я спробувала звільнитися.

Якщо ви читали чи слухали пригодницькі історії, де зв'язаний герой, не володіючи ніякими надприродніми можливостями, тим не менше легко і швидко звільняється від пут - не вірте їм. Бо насправді мені це не вдалося. Єдине, що я змогла - це, спираючись на лікті і коліна, трішки підвестися і сісти, обіпершися спиною на стовбур дерева. Потім з горем пополам вдалося стягнути з голови мішок, під яким я вже почала задихатися, і з полегшенням  хапнути свіжого лісового повітря.

Так, навколо був ліс. До того ж, мабуть, усе-таки ми їхали довго, бо коли мені на голову накинули мішок - навкруги панувала темрява, а зараз я замружилася від денного світла. Небо, як завжди, закривали сірі хмари, але все одно у мене засвітилися іскри перед очима і замакітрилося в голові. І не тільки через різкий перехід від ночі до дня. Було ще щось незвичне, більше того - неймовірне. На полі, де ми ввечері розбили табір, як і у всій Землі Дощу,  була похмура зимова погода. А  тепер я несподівано опинилася посеред літа. Величезні дерева, крони яких піднімалися високо в небо, так що роздивитися їх можна було, лише високо задерши голову, стояли в зеленому листі. На землі, куди не глянь, зеленіла свіжа трава, і я навіть побачила прямо біля своїх ніг кущик суниці з червоними ягідками.  У  повітрі витав аромат розквітлої бузини -  точнісінько такий, як у  той далекий ( хоча насправді зтого часу не минуло й року) день, коли я у своєму рідному лісі пішла збирати трави, і з якого й розпочалася вся моя історія.

Мабуть, я сплю - подумала я з полегшенням. Так, я випила сонного зілля, і , напевно, просто бачу сон. Адже в реальному житті неможливо потрапити із зими в літо. Так само неможливо, як і повернутися у минуле. Зараз я прокинуся у нашому таборі, і ми знову продовжимо подорож у пошуках мого батька. Я спробувала міцно заплющити очі, а потім широко їх відкрити. Такий прийом часом допомагав мені швидко прокинутися, коли я бачила нічне жахіття. Однак  тепер усі зусилля виявилися марними. Коли я розплющила очі, переді мною так само були столітні дуби, густі зарості чагарників, сірий клаптик неба над головою. А ще - дивна тиша. Зазвичай ліс у теплу пору року наповнює безліч звуків - цвірінькають птахи, дзижчать комахи, шумить вітер у  кронах дерев. А  тут було наскільки тихо, що я відчула, як б'ється моє серце та дзвенить у вухах. Це чимось нагадало ті відчуття, які охоплюють нас, коли ми пірнаємо під воду.

Мабуть, хлопці вже давно прокинулися і зауважили мою відсутність. Цікаво, що саме їм наплів пан Стефан? Можливо, сказав, що я втекла зі своїми друзями - бродячими артистами? Або ж із Пущі прийшли страшні чудовиська та викрали мене, поки всі спали...

При одній згадці про Пущу у мене морозом сипонуло поза шкірою. Раптом прийшло чітке і ясне усвідомлення халепи, в яку я потрапила. Адже, безсумнівно, саме у Пущі я зараз і знаходжуся! Ось куди мене завіз пан Стефан!

Від страху мої сили наче подвоїлися, і я знову заходилася смикати мотузки  на зап'ястях у марній надії звільнитися. У оповідках звичайно героям траплялося під руку щось гостре - ніж або камінь, і вони могли перетерти або перерізати пута. Проте поблизу мене нічого подібного не було. Лише шереховатий стовбур дерева, трава, сухе листя та жолуді. Страшенно захотілося пити, а ще - справити природню потребу. Від безсилля і злості я заплакала.

І в цю мить у заростях кущів почувся якийсь тріск, неначе  до мене наближалася тварина чи людина. В мені боролися страх ( бо ж, скоріше за все, то був якийсь дикий звір) із надією ( а раптом все-таки мої друзі почали мене шукати і якимось чином вийшли на наш слід). Я вирішила гукнути: "Допоможіть!", але замість цього слова з грудей вирвався  тільки панічний вереск. Бо я побачила, що з кущів виходить щось біле, схоже на привида у довгому плащі з каптуром, з-під якого не видно було ні обличчя, ні рук - взагалі нічого. Сюди б ще нагострену косу - і  була б вилита Смерть, як її малюють на картинках. Втім, у цієї дивної істоти щось і справді висіло на плечі. Що - я не могла роздивитися, бо від страху замружилася і закричала ще голосніше. Відразу пригадалися оповідки Міро про страшну Білу Смерть, яка розгуляє Пущею і забирає у всіх, хто трапиться  на її шляху, життя або розум.

Проте, коли вона наблизилася до мене, нічого страшного не сталося. Я почула цілком людський, чоловічий голос, який спершу тихо лайнувся, а потім звернувся явно до мене:

 - Та цить, не верещи, уже всі вуха позакладало від твого крику! Як вони мене дістали зі своїми жертвопринесеннями!

Я слухняно замовкла, проте очі розплющити все ще не наважувалася. Почула, як чиїсь теплі, цілком людські долоні торкнулися моїх рук - і  мотузка, яка їх утримувала, перерізана, впала додолу. Так само незнайомець звільнив мені ноги. Я спробувала підвестися, але кінцівки, що довго перебували в одній позі, так затерпли, що мене не втримали, і я знову  всілася на траву. При цьому мої очі все-таки розплющилися.