19. Дорога веде в Пущу

 - Це такий дрімучий ліс, що через нього ні пройти, ні проїхати, - таємничим голосом розповідав Міро.  - Туди взагалі ніхто носа не потикає уже багато років. І люди з сіл, які знаходяться неподалік, розповідають дуже багато цікавого...

 - Що саме розповідають? - нетерпляче спитав Лукаш.

 - Міро, а звідки ти все це знаєш? - майже водночас із Лукашем поцікавилася я. - Ти ж, наче, сам зі столичної околиці родом? Знову якісь байки від приїжджих?

 - Е ні, панно Дано, не байки це, - образився хлопець. - У мене в тих краях дядько живе, материн брат. Приїздив до нас на ярмарок, як я ще малим був. І все сам розповідав, що власними очима бачив.

 - І що ж він бачив?

 - У тій Пущі живуть страшні чудовиська, є такі, як гора. висотою, і з великими іклами, а кожне ікло більше людського зросту. А є такий ящур з довгою шиєю, сам іде між дерев і його не видно. а тільки голова зверху над верховіттями туди-сюди повертається... А є летючі, як кажани, тільки розміром з коня. І дерева там живі, можуть розмовляти. Казав дядько, що ще як був малим хлопцем, то вони з друзями зібралися до тої Пущі. Ну, діти, ясна річ, хотіли подивитися, що там і як. Хоча їм батьки суворо те забороняли. Бо вже як хто туди потрапить - то назад не вертається або назавжди втрачає розум...

Він зробив красномовну паузу, обводячи своїх слухачів поглядом і насолоджуючися справленим на них ефектом.  Саме була обідня пора, наш караван зупинився перепочити у невеликому гайку.  Всі сиділи навколо вогнища, на якому в казанку варився запашний  куліш.  Старий небалакучий вартовий Рудьо був за кухаря, він похмуро поглядав на оповідача, роздумуючи, яке б йому доручення вигадати. щоб не точив свої ляси. Врешті тицьнув хлопцю ножа і хлібину. Але це Міро ніяк не завадило, і, нарізаючи хліб великими скибками, він продовжував свою розповідь.

 - Так-от, підійшли хлоп'ята до самого краю Пущі... А там люди обкопують землю, траву випалюють і ще й рів з водою зробили, щоб уся та нечисть далі не йшла. Але то все не дуже допомагає. Ну, підійшли вони і дивляться, де є якась стежина, щоб нею далі йти. А на краю лісу стоїть велике дерево, такий дуб, що і двома руками не обхопиш. І от той дубище каже їм людським голосом: "Ану, халамидники, марш звідси, щоб вас тут і духу не було!" Вони в крик та тікати, потім дядьку знахарка ще переляк викачувала після того...

 - Не бачу логіки в цій історії, - сказала я, гріючи над вогнем руки. - Якби то було якесь чудовисько, то воно б, навпаки, заманювало дітей до лісу,  так завжди буває в казках. А тут якесь неправильне дерево.

 - От уже немає мені що робити, щоб вам брехати, - ображено сказав Міро. - Але дядько клянеться, що так воно й було - дуб їх із хлопцями нагнав від краю Пущі.  І  про чудовиськ та різні непевні речі там кожен житель розкаже, ось хай-но ми тільки доберемося в ті краї. Там люди з хат після смеркання носа не потикають, позачиняються на всі засуви і сидять. Бо, буває, над Пущею стовпи світла ходять, а ще щось кричить, як сова, тільки стократ голосніше, а що воно - ніхто не відає. Але наймоторошніше - то Біла Смерть, хто хоч раз побачив - то враз посивіє і мову йому одбирає...

 Пан Стефан, що до того мовчки слухав ці балачки, обстругуючи ножем якусь галузку, суворо сказав:

 - Годі вже дурню городити! Нічого особливого у тій Пущі немає, ліс як ліс. Тільки дуже густий і непролазний. А що люди  всяку всячину розповідають - то на те вони й люди, всіх не переслухаєш.

Хлопці замовкли. З шуряком короля ніхто сперечатися не наважувався. До того ж, Рудьо уже почав насипати у дерев'яні миски  куліш. Я теж отримала свою порцію, їла, не підіймаючи очей на пана Стефана. За два останніх дні він жодного разу не завів зі мною розмови, наче не помічав моєї присутності. Тоді, на ранок після нашої ночівлі в корчмі, коли він побачив, що я нікуди не поїхала і залишаюся з ними, на його обличчі відобразилося щось схоже на подив. Але тільки й того. Їхали далі, а на полудень вчорашнього дня стрілка компаса раптом вказала інший напрямок - на північ.  І досі вона перебувала в цьому ж положенні.

Сьогодні хтось із старших охоронців, кому раніше довелося побачити світу, зауважив - якщо ми й далі будемо рухатися, не міняючи маршруту, то до вечора досягнемо Пущі. Від цього й пішли усі розповіді, якими тільки що тішив нас Міро.

 - Пане Стефане, - спитала я. - то через Пущу дороги немає?

 - Поїдемо в обхід, - коротко відповів той.  - Сьогодні переночуємо у селі, що називається Ялини, а потім  звернемо на тракт, який обходить Пущу по її східному краю. Доведеться зробити чималий гак, бо вона таки велика. Мабуть, днів три їхатимемо вздовж кордону з лісом.

 - То, може, й чудовиськ побачимло, - серйозно сказав Лукаш. - Або з деревами побалакаємо!

Молодь розреготалася, а старші вартові зберігали похмуре мовчання. Видно, переспектива три дні їхати поруч із  такою непевною місциною не надто їх тішила.

 - А може, той компас ще в інший бік покаже, - легковажно сказав Міро. - Хай би до моря нас привів, я все життя хочу море побачити!

 - Цить, язикатий! - осадив його Рудьо. - Сідлаємо коней, їдемо далі!

Я вже звично видерлася в сідло своєї смирної білої конячки. Почувала себе набагато бадьоріше, ніж у перший день подорожі, та й погода була краща. Стало тепліше, і над землею знову повис туман. У його обіймах навколишній ландшафт здавався якимось нереальним.

Тут уже почалися глухіші місця, міст не траплялося зовсім, лише невеликі села та хутори, огорожені міцними частоколами. Вони були схожі на своєрідні фортеці. На ніч ворота у цих дерев'яних укріпленнях зачинялися наглухо, і ніхто з запізнілих подорожніх уже не міг потрапити досередини. Втім, навіть зараз, серед білого дня, людей ми майже не бачили, лише іноді з-за високих огорож нас проводжали чиїсь недовірливі погляди.