18. Несподівана зустріч

Ми вирушили  в дорогу на світанні. Виїздили за міські ворота саме тоді, як із темряви почали проступати перші обриси зубчастих стін та розпатлані вітром силуети дерев. Сонний вартовий, відчиняючи браму, мало в'язи не скрутив собі, мабуть, гадаючи, куди це  зібралася така кавалькада добре озброєних  та навантажених чималими припасами людей. Можливо,  саме після нашого від'їзду, Столицею ( а потім і всім королівством) поповзли химерні чутки про те, що готується наступ ворогів із Півночі, і  міська знать похапцем утікає за кордон. Звісно,  очільник нашого каравану нічого нікому пояснювати не збирався. Він узагалі виглядав сонним і невдоволеним.

Та й важко випромінювати радість, коли похмурим зимовим ранком, з холодним вітром та сніжною крупою прямо в обличчя, ти вирушаєш незвідь-куди, і неясно,  чим узагалі ця мандрівка завершиться. Я куталася в теплу накидку, сховавши у неї всю нижню частину обличчя, а на брови натягнула хутряну шапку. І все одно було до біса холодно. як для нашої Землі Дощу. Руки, незважаючи на рукавички, швидко змерзли, ноги затерпли, через те, що, хоча й я добре трималася в сідлі, але дотепер не мала уявлення - як воно - їхати верхи цілий день. Здавалося, я відчуваю усі м'язи до єдиного, навіть ті, що знаходяться на обличчі і боліти в принципі не повинні були. Меч ( і на біса він мені здався, задубілими руками я б його навіть з піхов не спромоглася б дістати)  муляв спину, і взагалі усе було не так, як я уявляла собі, читаючи раніше книги та слухаючи історії про подорожі та військові походи.

Проте хлопці - охоронці весело теревенили і були, здається, раді такій пригоді - вирватися із звичної рутини та побувати у інших краях, щоб потім було про що розповідати товаришам із палацової варти. Я прислухалася до їхніх розмов, час від часу поглядаючи на компас, що висів у мене на шиї. Він так само незмінно вказував на захід.

Мене наздогнав пан Стефан і якийсь час ми мовчки їхали поруч. Пообіч дороги розстилалися чорні  поля, лише де-не-де похмурий краєвид під низько навислим небом оживляла зелень соснових лісів. Невеликі села виглядали наче вимерлими - певно, в таку погоду мешканці переважно сиділи удома. Тільки час від часу траплявся селянин, що ніс із лісу в'язанку дров, чи жінка з відрами, яка прямувала по  воду. Забачивши наш гурт, усі низько кланялися.

Пан Стефан першим порушив мовчанку.

 - Ну як воно, Дано? - спитав він, так само, як і я, ховаючи підборіддя в хутряний комір. - Мабуть, не дуже приємно подорожувати?

 - Цілком прийнятно, - мені не хотілося показувати свою слабкість. - Знаєте, я виросла на хуторі у лісах, а потім ще майже рік провела з мандрівними артистами. Це, можливо, вам складно, після комфортного життя в палаці...

Насправді, з трупою пана Тадея було подорожувати набагато зручніше, бо ми їхали у фургонах, тож хоч від вітру й снігу мали захисток. Та й не поспішали нікуди, могли, якщо погода була поганою, зупинитися на кілька днів у якійсь тихій місцині та перепочити.  Але всіх тих подробиць переказувати йому я не збиралася.

 - О, ви про мене зовсім нічого не знаєте, - посміхнувся пан Стефан.  - Скільки я виїздив цими дорогами, вам і не снилося, люба Дано! Знаєте, де знаходиться Підгір'я?

Я кивнула головою. Колись ми встигли там побувати із  нашим театром. Запам'яталося мальовниче містечко, що стояло на березі озера, оточеного високими скелями.

 - Там дуже красивий замок, - сказала я.

 - От саме в тому замку я й народився. Я був третім, наймолодшим, сином місцевого володаря. Тоді Підгір'я ще було окремим незалежним князівством, це згодом воно втратило свій суверенітет. Але, окрім титулу та замку,  мій батько фактично нічим не володів. Він був справжнім невдахою, абсолютно не пристосованим до життя. Часом нам не було за що пообідати, і  батько посилав служницю, щоб вона віднесла лихварю чергову картину чи статуетку, які залишилися від наших славних предків.  Ясно, що мені в нашій сім'ї взагалі нічого не світило. Але в мене були амбіції, я прагнув будь-якою ціною досягти успіху. І от одного дня я вивів коня зі стайні, сів і поїхав куди очі дивляться.

 - Мабуть, ваші батьки дуже засмутилися, - сказала я.

 - Хіба що через втрату скакуна. Але її компенсувало те, що вони позбулися зайвого рота, - філософськи зазначив пан Стефан. - Мені тоді було десь стільки років, як оце вам.

 - І куди ж ви подалися?

 - У Землю Скель, звичайно. У мене була мрія закінчити славетний тамтешній університет, але при цьому я не мав ні гроша в кишені. А плата за навчання  там - ого-го! Тому я спершу знайшов роботу - найнявся помічником до купця, котрий експортував різні товари з Рейдамару до інших країв. Покатався я тоді по світу чимало. Але то була гарна наука - і грошей заробив, і завів корисні знайомства. Мій господар через два роки, запримітивши, що я маю здібності до торгівлі, запропонував мені стати своїм повноцінним компаньйоном. Але я відмовився, бо усе ще мав перед собою головну мету - здобути освіту. Мені здається, ти вже здогадалася, на якому факультеті я мріяв навчатися.

 - Атож, - сказала я.

 - Ну от цим ти мені й подобаєшся - розумієш мене з півслова, - засміявся він. - Я і справді вступив на факультет магії, до речі, разом зі мною там студіював науки і батько твого друга, Маріус. Але він закінчив навчання з відзнакою, мене ж "зарізали" на випускному іспиті. Там потрібно було пройти ряд досить складних випробувань, перш ніж тобі присвоять  звання мага та дадуть можливість вибрати  ім'я.

 - Яке ім'я? - мені стало цікаво.

 - А, то все їхні позерські штучки! Кожен випускник бере себі псевдо, і чим дурніше - тим краще! Та й узагалі то курс для шарлатанів. Їх учать передусім, як дурити людям голови. І, мабуть, вони там побачили, що я те зрозумів, тому й дали мені завдання, котре було неможливо виконати в принципі! І я отримав якийсь дурний папірець із написом "Магістр загальних наук". Зовсім без диплома звідти не випускають,  гроші ж заплачено. Але ті "загальні науки" - то вже, на їхню думку, свідчення, що випускник - повний нездара...