14. Знову вистава, але на ній я - глядач

Нам з Роменом призначили особисту охорону, он як! Вірніше, призначили мені, бо його охороняти особливої потреби не було. Але король, сказав "вам", певно, щоб я не надто обурювалася. Це були двоє молодих вартівників, обом ще, мабуть, і двадцяти не виповнилося. Але вони, коли прийшли до нас знайомитися, напустили на себе вигляд грізний і поважний, ніби вже у всіх "гарячих точках" королівства встигли повоювати, а не просто тинялися подвір'ям, охороняючи чорний хід палацу.

Хлопці були схожі хіба що своїм суворим виразом обличчя ( адже пішли на підвищення - їм довірили безпеку вельможних осіб). Зовні ж вони були зовсім різними - Лукаш високий, білявий і флегматичний, а Міро - середнього зросту, з рудим волоссям та жвавий, як білка.

 - Так, давайте зразу домовимося, - сказала я. - Ми маємо бути схожі на веселу, дружню компанію, тому купу зброї з собою тягнути не обов'язково, і не треба дивитися так з-під лоба, можна трішки розслабитися...

 - Але це суперечить  нашій посадовій інструкції, - заперечив трохи занудний Лукаш.

Тут Ромен не витримав і втрутився:

 - А як ваше начальство довідається, що ви сперечалися з родичкою короля, то наступні роки будете охороняти лише громадські вбиральні!

 - Та  ми нічого, все, як скажете, - запевнив хитріший Міро. - Я й без зброї у разі чого покажу клас! Я був першим у нашому загоні з бойових єдиноборств! Можете бути певною, панно Дано, я вас не підведу!

 - Так, і ще одне: коли ми вийдемо в місто, не треба цих "пані і панове". Можете звертатися до мене просто "Дана". - перехопивши їхні недовірливі погляди, я на ходу придумала пояснення. - Це важливе завдання короля... ну ми, як розвідники, маємо не вирізнятися з натовпу. Щоб ніхто не звертав на нас особливої уваги.

- Зрозуміло, - коротко відповів Лукаш.

- І все-таки, ми неодмінно будемо у такому складі привертати зайву увагу, - сказав Ромен. - Це не дуже звична картина - коли одна молода дівчина прогулюється містом у компанії трьох чоловіків.

 - Давайте переодягнемо Лукаша в жіночий одяг, - запропонував Міро. - Тоді якраз буде дві пари.

 - Сам перевдягайся! - обурився його товариш. - Як тільки що, так зразу Лукаш!

- Краще вже тоді я переберуся хлопцем, - сказала я. - Зараз зима, у теплому одязі ніхто не помітить різниці. Міро, ми з тобою десь одного зросту, може, позичиш мені щось із свого вбрання?

 - Із превеликою радістю, панно... ой, вибачте, Дано!

Коли вартівники вийшли, Ромен спитав мене:

 - А чи схвалить твою ідею Його Величність?

- А хто сказав, що він про неї знатиме? - відповіла я.

*************

Святкового ранку наче сама природа вирішила подарувати жителям Столиці чудову погоду. Надокучливий туман розвіявся. і з неба посипав легкий сніжок. Він притрусив бруківку білим покривалом, вкрив дахи, від чого місто виглядало причепуреним та світлим.

Одяг, який приніс Міро, все-таки виявився дещо завеликим, тож мені довелося нашвидкуруч озброїтися голкою та ниткою і трішки підігнати його по своїй фігурі. Але результатом я залишилася задоволена - мене було геть важко впізнати у хлопчині, який відображався в дзеркалі. Для кращого маскування я ще й насунула шапку на самі вуха.

Ми вийшли з палацу через задні ворота, сторожа пропустила нас без зайвих запитань. Як тільки я ступила на міську бруківку, то відчула себе надзвичайно щасливою. Свобода - все ж це так чудово, коли можеш іти, куди хочеш і робити те, що  тільки заманеться. Хоча я й не була ув'язненою у прямому значенні цього слова, але тривале перебування в чотирьох стінах та неможливість вільно пересуватися дуже гнітили мене. Я збагнула це, тільки вирвавшись із палацу - хоч і ненадовго. Але якщо сьогоднішня прогулянка минеться без пригод, можливо, дідусь і надалі дозволятиме мені такі "вилазки"? Хотілось би сподіватися!

Вулицями гуляли парадно вбрані містяни, вони вітали один одного зі святом, зупинялися потеревенити із знайомими. У крамницях ішла жвава торгівля, корчми з самого ранку були переповнені відвідувачами.

Чим ближче наша четвірка підходила до Ринкової площі, тим більш людно ставало навкруги. З нагоди свята до Столиці знову пропускали жителів навколишніх сіл та містечок, і їх можна було вирізнити з натовпу корінних мешканців за цікавістю, з якою вони роздивлялися усе навколо - починаючи з високих будинків і закінчуючи екіпажами багатіїв, які то тут, то там повільно проїздили вулицями, змушуючи перехожих притискатися до стін. Ще зовсім недавно і я так само лупала очима на цій величезній площі, дивуючися усьому, що бачу - чомусь із сумом подумала я.

У цей час якийсь здоровенний дядько наступив мені на ногу, але замість того, щоб вибачитися, закричав:

 - Гей, хлопче, куди ти сунеш? Роззявив рота і плутаєшся тут під ногами!

 Я не встигла і слова промовити, як за мене вже вступився Міро:

 - А ти, старе одоробло, чого припхався із своєї Козолупівки? Залити очі з самого ранку? От ми тебе зараз варті здамо за порушення громадського порядку!

Чолов'яга миттю стушувався під таким натиском, тим більше, коли зауважив, що нас аж четверо.

 - А я що? Я нічого не порушую, гуляю собі, - забубонів він і поспішно завернув за ріг будинку та зник з наших очей.

Міро приосанився, відчуваючи себе, певно, справжнім героєм-рятівником.

Проте більше жодних пригод з нами не трапилося.  Ми мирненько гуляли собі площею, спостерігаючи за урочистим дійством, яке полягало у розпалюванні "живого вогню". У цей вогонь потім усі бажаючі могли підкинути якісь свої непотрібні речі, адже вважалося, що таким чином спалюються всі хвороби та нещастя. Багаття дуже швидко виросло настільки, що поруч чергували пожежники з бочкою води. А ще всі ті спалювані речі стали джерелом густого чорного диму, тож ми вирішили піти погуляти деінде. Спершу зайшли до трактиру і трішки перекусили, після чого наш настрій став іще кращим.  Хлопці уже без жодних вагань зверталися до мене на "ти" і називали "Даником", що мене дуже розважало.  І тільки один Ромен з нашої компанії залишався серйозним і зосередженим.