13. День народження Сонця

Після банкету мене покликав до себе король - начебто для того, щоб я, як завжди, приготувала йому трав'яний відвар, котрий, за його словами,  справляв чудову дію на здоров'я Його Величності. Але з виразу обличчя дідуся я зрозуміла, що виготовлення цілющого напою не є головною причиною нашої з ним зустрічі.

Як це відбувалося часто, ми зручно розташувалися  перед каміном у їдальні, звідки за королівським наказом спішно евакуювалися усі слуги.  Я швиденько приготувала напій і поставила на стіл перед дідусем. Він кутався у теплу накидку - в великому залі і справді було незатишно, незважаючи на палаючий вогонь у каміні.

Вже розпочалася зима. У наших краях вона не була сніжною та морозною, як на півночі. Радше - вітряною, сирою і пронизуючою до кісток. Дощі змінювалися мороссю, з неба падала крижана крупа, потім знову лила злива... Земля розкисала, всюди було болота по кісточки, а до того ж пригнічували постійні тумани. Через них увесь час було темно, доводилося і вдень палити свічки. Одним словом, нічого приємного - і така "чудова" погода тривала майже п'ять місяців.

Хоча, як я дізналася зі своїх уроків географії, нам тут, у Землі Дощу та розташованій приблизно в тому ж кліматі Землі Скель, більш-менш пощастило. Бо на Півночі, в Землі Снігу, у цей час панували такі люті морози, що люди місяцями взагалі не виходили з домівок, а під кінець зими, особливо у бідних селах та містечках, кількість населення зменшувалася вдвічі. "І як вони там живуть? - думала я. - Коли навколо тільки сніги і сніги, і постійна ніч?" Але, видно, якось призвичаїлися, бо ж не знали, що може бути інакше. Взагалі, у наші часи природа ніби збунтувалася проти людей. Складалося враження, що  вона з наполегливістю живої істоти створювала для всіх, без винятку, народів у тій чи іншій мірі несприятливі умови. Ніде, на жодному клаптику суходолу не було такого місця, де  людям жилося б тепло, приємно та вільготно. Хоча, як розповідалося у казках та переказах, так було не завжди.

 - Про що ти замислилася, Дано? - спитав мене дідусь.

 - Про зиму, Ваша Величносте.

 - А я, було, подумав,  ти згадуєш те, що трапилося на банкеті у Стефана.

 - А що там відбулося? - спитала я з безневинним виглядом,  підкидаючи дрова у вогонь.

 - Це я маю запитати вас із тим паливодою Роменом. Чому ви  влаштували сварку?

 - Ми? Сварку? Та хто вам таке сказав?

Я могла сміливо клеїти дурня, бо знала, що короля у той час, коли ми зчепилися з  Генріком, в залі не було. З якоїсь причини він з'явився на святі з запізненням, а саме, коли всі вже сідали за столи.

 - Не важливо, хто сказав, - суворо поглянув на мене дідусь. - Це бачило багато придворних, хоч ніхто мені дослівно не відтворив змісту вашої суперечки.

"І слава Вищим силам", - подумала я.

 - Кузен Генрік просто пожартував, хоча, зізнаюся, цей жарт був для мене не дуже приємним. А Ромен зробив йому зауваження з цього приводу. Але потім вони дійшли спільної мови.

 - Ти ба, маєш уже власного лицаря, - здається, королівський гнів пішов на спад. - Не рано, дівчино?

 - Ваша Величносте,  ми просто друзі, - запевнила я. - А ще Ромен дає мені уроки фехтування.

 - Оце так! А чому я про це нічого не знаю?

 - Бо це я його попросила,  чесно! Так що, коли ви гніваєтеся, то сваріть мене.

 - І насварю, ще й лупки дам. якщо будеш надалі заїдатися з Генріком, - коли поряд із нами не було придворних та слуг, король полюбляв перейти на простонародну мову, і тоді складалося враження, що це сидять біля вогню звичайний селянин та його онука і обговорюють якісь прості житейські події, а зовсім не питання управління державою.

 - Не буду, Ваша Величносте, якщо він сам не почне, - відповіла я.

 - Ну і впертюща ти, Даніко, викапаний твій татусь! - сказав король і , як завжди, при згадці про зниклого сина, очі його огорнув сум.  - Ну добре, розкажи вже, чому це тобі спало на думку зайнятися такою нежіночою справою!

**********

А було все так.  Я любила бродити по палацу, досліджуючи нові і нові його закутки, часом довго сиділа у бібліотеці, вивчаючи ілюстрації у старих книгах; іноді  гуляла в галереї, де висіли портрети колишніх королів і з  цікавістю вдивлялася у їхні обличчя, шукаючи якусь схожість із собою - адже це були мої предки... А ще, бувало, видряпувалася на саму верхівку вежі і розглядала згори місто - правда, бачила я звідти тільки дахи, бо всі інші будинки були набагато нижчими.

Під час однієї такої мандрівки я випадково забрела до залу, що межував зі зброярнею. Тоді я й стала свідком захоплюючого видовища, яке змусило моє серце забитися у прискореному темпі. Ромен із ще одним молодим вартовим ( здається, звали того Яном) вправлялися  у бою на мечах.  Збоку, біля вікна, за яким клубочився осоружний густий туман, стояв пан Маріус і час від часу давав хлопцям вказівки або робив зауваження щодо техніки бою.

Я тихенько, як мишка, просковзнула в залу та вмостилася в темному кутку, притулившись спиною до  важезного металевого обладунку - певно, він мав тільки декоративну функцію, бо я ніколи не бачила, щоб хтось такі носив, та й  рухатися, начепивши на себе таке одоробло, мабуть, було геть проблематично. Але виявилося, що мене усі чудово помітили.

 - Ну, панночко, виносьте свій вердикт - хто переміг? -  спитав пан Маріус, лукаво посміхаючись.

 Я поняття не мала, який був результат бою, але  вирішила сказати наугад:

 - Нічия?

Як виявилося, я вгадала.

 Ромен з Яном розреготалися і ляснули один одного по плечу. Я тихенько підійшла і торкнулася до Роменового меча.

 - Дай потримати!