12. "Був би правитель - а держава знайдеться"

Наступні кілька днів були для мене схожими один на інший, наче дві краплі води.  Як і пообіцяв король, пан Маріус та пан Паоло взялися за моє навчання, і  графік занять був настільки насиченим, що мені часом здавалося - у мою бідолашну голову намагаються за лічені дні напакувати стільки різноманітної інформації, скільки інші люди зазвичай здобувають роками. Але, певно, мені і справді передалися якісь здібності від батьків, бо я все швидко схоплювала й запам'ятовувала. Незабаром я не тільки впевнено читала й писала, а ще й могла підтримати світську бесіду, знала основні правила етикету, трохи розбиралася в історії, математиці та географії.

 - Звісно, дівчині більш необхідне в житті дещо інше, - зауважував пан Паоло. - До прикладу,  рукоділля, вміння співати та танцювати, вести домашнє господарство... Але відкладемо те все на потім, воно від вас, голубонько, нікуди не дінеться. А от іноземна мова конче необхідна в вашій ситуації. Вирішено, - з завтрашнього дня додаємо ще один урок мови Землі скель.

 - Змилуйтеся, - простогнала я. - У мене скоро  мозок лусне!

 - І нічого з вами не станеться, панно Дано. У вашій світлій голівоньці  зібрано цілу гору абсолютно безглуздої інформації, тож і корисні знання десь там помістяться. До речі, про ваші оповідки - ви не могли б іще парочкою поділитися? Дуже потрібно для моєї наукової роботи.

Пан Паоло у вільний час  писав книгу, присвячену фольклору. Що означає це слово, я не знала, але й уточнювати не стала - бо тоді на мене вивалилося б іще більше різних термінів, і  наші заняття тривали б на годину чи й дві довше. А сьогодні я мала виконати важливу місію - вперше вийти "у світ", тож потрібно було ще й знайти час для турботи про достойний зовнішній вигляд. Елі у справах краси я вже не довіряла, обходилася власними силами.

Тож, переказавши своєму наставнику кілька особливо рідкісних історій для його монографії, я змогла бути вільною.

***********

У своїх покоях я  швидко переодяглася, знявши просту сіру сукню, в якій відвідувала заняття, та вибравши натомість вбрання небесно-блакитного кольору, прикрашене вишивкою ручної роботи, з невеликим шлейфом та ажурною накидкою на плечах. Цю сукню мені напередодні передала Елі як подарунок від Його Величності. А до неї - ще й срібний гарнітур із аквамаринами - кольє та сережки. Подивившися на своє відображення, я лишилася задоволена. Виглядала я, наче справжня придворна дама. Елегантні сріблястого кольору черевички та рукавички з мережива  доповнювали образ.

Затьмарювало мій піднесений настрій тільки одне - святковий прийом мав відбутися у домі пана  Стефана.  Як розповів мені напередодні король,  вечірка була присвячена поверненню у рідні краї  Стефанового сина, який  днями закінчив навчання у знаменитому університеті Землі скель, про який я вперше почула ще від пана Тадея, а вже тут, у  палаці, наслухалася багато цікавого від своїх викладачів ( які свого часу й самі були його студентами).  У Столиці була своя Академія, та  найбагатші і найвельможніші містяни нею гребували і вважали за краще відправляти своїх чад здобувати освіту за кордоном.  До того ж, казали, там можна було опанувати ті професії, яким не навчали більше ніде в світі.

Поки я востаннє прискіпливо розглядала  себе у дзеркалі, в двері постукали, і я почула голос Ромена - сина пана Маріуса. Це був той самий хлопець, який не так давно ( хоча мені чомусь здавалося, що з того дня минуло дуже багато часу), разом зі своїм батьком забирав мене з відділку міської сторожі.  Ми з ним уже встигли добре познайомитися, бо він не раз був присутнім на заняттях, котрі проводив його батько. І вони обоє дуже потішалися з того, як я просила навчити мене магії.

 - Добрий вечір, Дано, - сказав Ромен, коли я відчинила двері. - Ви чудово виглядаєте! Його Величність попросив мене супроводити вас на свято.

Біля входу на нас чекав невеличкий екіпаж, запряжений парою вороних коней. Як на мене - просту дівчину Дану, то  можна було й пішки пройтися, бо до будинку пана Стефана від палацу  рукою подати, проте не мести ж вуличну куряву своїм вишуканим шлейфом Дані - родичці короля! Та й  виходити з карети, коли навколо  всі з цікавістю придивляються,  хто ж у ній приїхав - що не кажіть, це справляє набагато ефектніше враження.

Просторий триповерховий будинок увесь сяяв вогнями. У цю звичну нам дощову погоду з пронизливим вітром він так і вабив до себе, створюючи ілюзію комфорту та  піднесеності. З-за розчинених дверей долинали звуки музики. Ромен подав мені руку, я граційно ( принаймні, сподіваюся, це так  виглядало збоку) вибралася назовні, і ми, не поспішаючи, подалися до головного входу. Поважний слуга розчинив перед нами двері, й мені стало навіть трішки не по собі - тут було стільки багато вбраних, гордовитих вельмож, котрі походжали туди - сюди бенкетною залою і, як мені здавалося, всі до одного з цікавістю позирали у наш бік. Короля чи когось іншого зі знайомих мені людей поблизу я не побачила, тож єдиною підтримкою для мене  залишався  Ромен, за руку якого я й ухопилася, мов потопаючий за соломинку. Він, мабуть, застеріг мою розгубленість і підбадьорююче прошепотів:

- Усе добре, ви маєте  справжній успіх.

До нас підійшли господарі будинку - пан Стефан та його дружина - худа пані з сивим волоссям і непроникним суворим обличчям. Вони привітали нас та побажали гарно провести час. Я, згадуючи настанови пана Паоло, зробила кілька компліментів їхньому будинку. Увесь цей час господар уникав зустрічатися зі мною поглядом. Швидко вони відійшли до натовпу новоприбулих гостей, а ми з Роменом знову лишилися самі.

 - Дивіться уважно, - він легенько кивнув у бік сходів, що вели на другий поверх. - Аж он і він, винуватець свята, власною персоною.