Коли ми вийшли з ридвана, то опинилися перед воротами з товстих металевих прутів, оздобленими вигадливими щитами з зображенням червоного коронованого лева на золотому фоні. Пан Маріус вийшов уперед і сказав щось сторожі біля воріт, після чого ковані створки розчинилися, але зовсім трохи - так що могла пройти лише одна людина. Спершу попрямував за огорожу сам пан Маріус, потім я ( при цьому увесь час крутячи головою і роздивляючись найменші подробиці оздоблення палацу, щоб було чим похвалитися перед Максом). І замикав нашу процесію молодий незнайомець, імені якого я не знала.
Королівський палац здалеку виглядав більш вишукано, ніж зблизька. Коли я опинилася під самими його стінами, то, звичайно, його висота і розміри викликали подив, але було видно й недосконалості - наприклад, відбиті кілька квадратиків мозаїки перед ганком чи недостатньо чисті вікна на першому поверсі. Масивна споруда нависала над нами і здавалося, що ми малесенькі комашки поряд з мурашником. Високі двері темного дерева відчинилися, звідти виглянув чоловік у червоному каптані. Вони перекинулися з паном Маріусом кількома словами, після чого ми без перешкод увійшли досередини. Певно, це було якесь службове приміщення, бо облаштування його здавалося вельми скромним - велика зала з коминком по центру, вздовж стін - дерев'яні лавки, самі стіни - з голого каменю, без жодних прикрас, така сама кам'яна, вичовгана багатьма ногами підлога. Чоловік, котрий нас зустрів, вказав рукою на непримітні двері у дальньому кутку зали, і ми рушили туди. За дверима знаходилися сходи - вузенькі, круті - це був явно якийсь чорний хід. Піднімаючись високими, місцями вищербленими сходинками, затиснутими між глухими стінами з червоної цегли, я відчула дещо схоже на розчарування. Хоча разом із тим було б і дивно, якби людину, яку тільки що назвали державним злочинцем, привели у вишукані банкетні зали чи прямо до королівських покоїв. Мені здалося, що ми піднімаємося на верхівку башти - тієї самої, на котрій майорів прапор. А може й ні - вікон тут не було зовсім, тож зорієнтуватися на місцевості я не мала змоги.
Сходи зробили ще один крутий поворот і вперлися в чергові двері. Пан Маріус відчинив їх і запрошуюче махнув рукою. Переступивши крутий поріжок, я опинилася в маленькій кімнаті лише з одним вузеньким вікном, та й те знаходилося під самою стелею. Біля однієї стіни стояв столик, навпроти - два стільці. Далі - якась щільно зачинена шафа. На стіні висів гобелен із зображенням сцени полювання - вершники на конях, із соколами та собаками на фоні осіннього лісу. Пан Маріус відгорнув один бік гобелену, за котрим знайшлися ще одні двері. Він, нічого не кажучи, відкрив їх і вийшов, а ми з молодиком у чорному вбранні залишилися в цій кімнаті.
- Сідайте, - вказав він мені на стілець, але сам залишився стояти.
З-за нещільно причинених дверей долинали голоси - можна було розібрати окремі слова, але повністю зрозуміти, про що там говорять, мені не вдавалося. Помітивши, що я прислухаюся, мій охоронець підійшов до дверей і зачинив їх краще, так що вже зовсім нічого не стало чути.
- А розкажіть мені, будь ласка, як у вас виходить таке робити з вогнем? - поцікавилася я, аби не мовчати.
Він подивився на мене здивовано, так, наче несподівано заговорила кам'яна статуя.
- Вибачте, мені не велено з вами розмовляти.
Але хоч називали на "ви" і більше не погрожували тортурами - і на тому спасибі, подумала я.
Через кілька хвилин двері скрипнули, і до кімнати повернувся пан Маріус у супроводі ще одного чоловіка - він теж був досить поважного віку, з чорною бородою, у якій виднілася сивина, з уважними темно-карими очима. Одягнутий незнайомець був з певною розкішшю - особливо це кидалося в очі у порівнянні з аскетичними темними вбраннями двох моїх конвоїрів. Його одяг темно-синього кольору був із дорогої тканини, на шиї висів масивний золотий ланцюг.
Коли він тільки переступив поріг і кинув на мене перший побіжний погляд , його вираз обличчя був дуже схожий на той, з яким дивився на мене пан Маріус тоді, у відділку. Це була суміш здивування і напруженої роботи думки. Десь так би оглядав учений результат свого наукового експерименту, котрий видався дуже цікавим, проте зовсім не таким, якого він очікував.
- Доброго дня, - звернувся він до мене. - Ви, певно, і є та сама Дана з Лісового хутора? Мене звуть пан Паоло, я другий радник Його Королівської Величності.
- Дуже приємно, - пробурмотіла я і встала зі стільця, бо, певно, того вимагав етикет у присутності настільки значливої особи.
- Сидіть, сидіть, не треба цих церемоній, - сказав пан Паоло. Він повернувся до пана Маріуса і вони заговорили між собою на якійсь незрозумілій мені мові. Пан Паоло щось розповідав, а його співрозмовник кивав, погоджуючись. Потім пан Маріус тією ж самою тарабарщиною звернувся до свого супутника, і той з поклоном передав раднику короля мою злощасну торбу ( в чиїх руках вона тільки не перебувала за цей день - подумала я).
- Коли ви отак посміхаєтеся, то як дві краплі води стаєте схожі на свого батька, - раптом пан Паоло звернувся вже до мене.
- А ви знаєте мого батька? - здивувалася я.
- О, я був його учителем, тож знав його пречудово. Але перейдімо до справи, - він поклав на долоню мого ланцюжка і уважно з усіх боків оглянув його. Навіть дістав із кишені складану лупу і щось там видивлявся на гравіюванні. - Безсумнівно, це не підробка, а оригінал, - сказав він. звертаючись до пана Маріуса. І потім, знову до мене. - Розкажіть-но ще й мені, як до вас потрапила ця річ.
Я коротко, уже без прикрас та перебільшень, розповіла свою історію. Змовчала тільки про чоловіка, який хотів мене вбити -розсудивши, що коли його слід тягнеться сюди, до королівського палацу, то краще мені прикинутися нічого не відаючою дурочкою.
Відредаговано: 27.10.2019