8. Як мене звинуватили в державній зраді

 - Як ваше ім'я? - худорлявий чоловік, що сидів за столом навпроти мене ( він відрекомендувався слідчим міської варти з особливо важливих питань Грегором) вмочив перо у каламар з чорнилом і приготувався записувати щось у грубій, досить пошарпаній життям книзі.

 - Дана.

 - Скільки вам років?

 - Недавно виповнилося шістнадцять, - відповіла я, спостерігаючи, як він швидко виводить на сторінці незрозумілі карлючки.

 - Звідки родом?

 - З Північного краю...

 - А точніше?

 - Ми на хуторі жили, неподалік Городка. На нього так і казали - Лісовий хутір.

Грегор дописав останнє слово і  значливо подивився прямо мені у вічі. Я аж зіщулилася, до того то був неприємний погляд. Мабуть, так дивляться на якусь огидну і надокучливу комаху, перед тим як наступити  на неї та роздушити.

 - Ну, і кому ти служиш? - врешті запитав він.

 - Я служу в пана Тадея, він керує театральною трупою...

 - Ану не прикидайся дурненькою! - слідчий раптово гримнув кулаком по столу, так що каламар мало не перекинувся, а я від несподіванки підскочила на стільці.

 - Я не знаю, про що ви кажете, - мій голос затремтів, але я постаралася не показувати свій переляк. У глибині душі я розуміла, що мені тепер непереливки - але хотілося  хоча б дізнатися причину, через яку мене заарештували. Можливо, сплутали з якоюсь іншою людиною? Може, є в королівстві злочинниця, схожа на мене зовні? Бо сама я геть ніяких правопорушень не вчинила.

Усе це я спробувала пояснити своєму співрозмовнику, проте він нетерпляче мене перебив.

 - Ага, така свята невинність! А хто підбурював людей до повстання проти короля? Ти знаєш, що тобі за це буде?

Він підняв свою вузлувату, наче крабова клешня,  долоню і  промовисто черкнув себе по горлу.

 - Яке повстання? -  щиро здивувалася я. - Це якась помилка, наклеп!

 - Я сам, своїми вухами чув, що вона розповідала про якусь незаконнонароджену королівську доньку, котра хоче зійти на престол, - озвався вартовий, що привів мене до відділку. Увесь цей час він непорушно стояв біля дверей, слухаючи нашу розмову.

Грегор поглянув на нього з невдоволенням ( видно, йому не подобалося, коли хтось втручався у  допит, який він проводив).

 - Добре, Мареку, можеш  вийти і почекати за дверима, - промугикав він.

Марек віддав честь і промарширував до виходу, двері за ним лунко захряснулись. Після чого слідчий знову звернувся до мене:

 - Ти ж не заперечуватимеш, що таке говорила? Зваж на те, що тебе слухав цілий натовп городян, свідків знайти зовсім неважко...

 - Говорила. - погодилася я. - Але то просто казка була... Ну, лялькова вистава. Я все придумала...

 - Припустімо, що це правда, - Грегор кивнув, а потім різко випростав уперед праву руку і підніс її майже до самого мого обличчя, так що я інстинктивно відсахнулася назад.  - А це тоді звідки ?

У його кулаці був затиснутий мій ланцюжок, який я так необачно продемонструвала під час вистави. Залишалося хіба пригадати слова бабусі, почуті у моєму видінні, та пожалкувати, що я не дотрималася її поради - ніколи й нікому не показувати цю прикрасу.

 - Це моє, - пискнула я. - Але я не знаю, звідки ланцюжок узявся. Розумієте, я ще була дуже маленька...

 - Ти бреши, та не забріхуйся! - глузливо посміхнувся Грегор. - Уже наплела сім мішків гречаної вовни: то ти казку розповідала, тут уже все виявилося правдою... Не може ця річ бути твоєю. Якщо вона, звісно, справжня! Але я схиляюся до думки, що це -- фальшивка, виготовлена із метою якраз збаламутити народ та викликати у королівстві сум'яття та  розбрат.

 Я знизала плечима. Звідки мені знати - справжня прикраса чи підроблена, я ж не ювелір.

 - Ну добре,  - підсумував слідчий. - З тим усім розберуться знаючі люди. А ти все-таки скажи, хто тебе послав до Столиці, і з якою метою. Я ж дивлюся, що ти дівчина молода, недосвідчена, скоріше за все, тобі просто голову задурили, може, пообіцяли багато заплатити за таку виставу. Назви ім'я того, хто тебе найняв, і, може, ще й вдасться зберегти тобі життя.

 - Ніхто мене не наймав, - похнюпилася я. - Я взагалі нічого не розумію...

 - А ця річ у тебе звідки? - він вказав пальцем на темно-синій камінь, який у мене конфіскували разом з іншими речами. - Скажеш, що вона теж належала тобі з дитинства?

 - Ні, я її ... знайшла, - спробувала викрутитися я.

 - Отак, ішла собі по вулиці, а тут лежить магічна річ, ну ти взяла її, і пішла  далі, - тоном дідуся-казкаря промовив слідчий.

 - Еге ж, - я підняла очі і подивилася на нього.

 - Важко з тобою розмовляти, Дано з Лісового хутора, - засмучено зітхнув Грегор. - Ой, важко... А щоб було легше, доведеться мені, певно, запросити приєднатися до нашої бесіди пана ката. У нього є такі приспособи, завдяки яким навіть найзабудькуватіші люди швидко пригадують усе, про що їх запитують...

Мене як морозом обсипало. Як було б чудово, щоб це був тільки сон, і зараз я прокинулася у своєму фургоні та почала готуватися до нової вистави. Ніколи, ніколи більше я б...

Про те, чого б я ніколи в житті більше не зробила, додумати не вдалося, бо двері  без стуку розчинилися, і до кімнати увійшло двоє якихось чоловіків. Жоден із них, на щастя, не був схожий на ката, але хтозна - може, їхня поява віщувала мені ще більші неприємності?

Виглядали вони не дуже обнадійливо - обидва в простому чорному одязі, один молодший, простоволосий, з дуже світлими сірими очима на похмурому блідому виду, а другий - у високому капелюсі, майже зовсім сивий, хоча обличчя його здавалося не таким уже й старим. Цей старший чоловік, побачивши мене, не зміг приховати здивування. Однак  спантеличений вираз уже за мить змінився холодно-діловитим, з яким він віддав наказ слідчому, що, тільки побачивши гостей,  враз витягнувся  по струнці. Певно, ці двоє були досить поважними персонами.