7. "Від суми та від тюрми..."

Першу казку ми з Максом відіграли благополучно, а далі почалася моя імпровізація. Я вирішила розповісти глядачам ( які все прибували й прибували, утворивши навколо сцени чималенький натовп) не що інше, як свою власну історію. На той час моя самовпевненість ( а також бажання показати іншим артистам, що я  не гірша за них)  виросли до небес.

Насправді ж це була звичайнісінька дурість, особливо враховуючи  те, що я  почепила на шию ляльці, що уособлювала мене саму, власний  ланцюжок із квіткою шипшини.  До того, пам'ятаючи застереження бабусі, я ховала його і нікому не показувала... навіть учасники нашої трупи не бачили цю прикрасу. Проте для надання своїй історії особливої вишуканості, я  використала свій маленький талісман, наче козирну карту.

І, чесно кажучи, результат перевершив усі мої сподівання. Глядачі стояли, немов прикипівши до бруківки, було видно, що всі  вболівають за долю моєї героїні та нетерпеливляться дізнатися, що буде далі. І тут я зрозуміла - просто зупинитися на тому, що є, тобто, що героїня стала  артисткою мандрівного театру, якось, за виразом, що його полюбляла Стефа, не комільфо.  Потрібен був ефектний фінал,  тож я гарячково перебирала в пам'яті всі відомі мені історії та ліпила їх докупи, щоб було гарно і складно.

 - А потім виявилося, що дівчина була дочкою короля, - натхненно фантазувала я. - Колись вороги Його Величності викрали її зовсім маленькою та кинули в річку, і всі думали, що дитя загинуло. Але волею провидіння та завдяки простій сільській жінці немовля було порятовано. І от дитина росла у простій сім'ї, нічого не знаючи ні про своє минуле, ні яке її ім'я, дане при народженні. І тільки ланцюжок на її шиї свідчив про її справжнє походження. От якось вона прийшла на велике свято, а там був присутній сам король. Він випадково побачив  прикрасу на шиї дівчини, та дуже здивувався. Адже саме таку річ, виготовлену в єдиному екземплярі, він колись, дуже давно, одягнув на шию маленької доньки, яку вважав давно померлою... І король велів своїй сторожі привести дівчину до нього та спитати, звідки вона взяла цей кулон...

 Я зробила театральну паузу і перевела дихання.

 - А далі? - крикнув якийсь нетерплячий парубійко з натовпу, на нього невдоволено зацитькали.

 - Ваша величносте, - відповіла дівчина, - я не знаю, що це за прикраса і звідки вона у мене. Але вона зі мною все моє життя, ще відтоді, як моя названа мати порятувала мені життя, як я немовлям пливла у колисці по водах бурхливої ріки...

У цей час, поки мій язик продовжував доладно нанизувати слова, краєм вуха я почула якусь метушню у себе за спиною. Наче щось впало, потім пан Тадей упівголоса з кимось сперечався... Втім усе це мене не обходило, я була, як той птах тетерук, котрий, співаючи свою пісню, нікого навколо не чує й не бачить.

Раптом я побачила переміну в виразі облич своїх глядачів. Замість зацікавленості та захоплення  на них з'явилося здивування, а в декого навіть страх. Я озирнулася, і в цю саму мить на моє плече лягла чиясь важка рука. Прямо за моєю спиною височіли троє здоровенних вартових із мечами при поясі та алебардами в руках.

 - То це ви артистка Дана? -  спитав один із них..

 - Е-е-е... так, - тільки й спромоглася видушити  з себе я.

 - Вам доведеться пройти з нами до відділку, - сказав другий вартовий.

 На сцену збіг розгублений пан Тадей.

 - Панове міська варто,  -  заторохтів він, - У нас усе в порядку -  дозволи, документи, і гроші ми заплатили... Я не розумію... це якась помилка!

Вартовий, котрий здавався головним, відтрутив його плечем, не завдаючи собі клопоту щось пояснювати.

 - Де її речі? - спитав він.

Хтось спішно виніс на сцену та  кинув нам під ноги мою торбу, що не надто розповніла з того дня, як я прибилася до мандрівного театру.  Вартовий підняв її, покопирсався усередині, однак  зробив це так, аби ніхто з присутніх не бачив вмісту сумки. Тоді забрав у мене з рук ляльку з ланцюжком на шиї і теж вкинув у торбу.

Я витріщалася на все, що діється, з німим здивуванням: здавалося, усе це трапилося не зі мною, а з якоюсь іншою людиною. А справжня "я" просто стоїть збоку і спостерігає, запам'ятовуючи емоції, вирази обличчя, слова, жести - щоб потім відтворити їх у своїх майбутніх виставах. Але чи будуть  тепер вони, ті вистави?

 - У чому мене звинувачують? - раптом почула я власний голос, теж ніби зі сторони.

 - У крадіжці, чи ще в чомусь... там розберемось, - досить приязно мовив вартовий, проте жест, яким він перехопив і міцно стиснув мою руку трохи вище ліктя, особливою доброзичливістю не відзначався.

Так ми й спустилися по сходах - попереду один вартовий, що тримав мене за руку, позаду - другий, озброєний до зубів, і з моєю торбою через плече. Третій розганяв людей, що тісно обступили сцену, не даючи нашій "процесії" можливості пройти.

 - А вам, - сказав вартовий з поклажею, озираючись на пана Тадея, що все ще височів на сцені, наче соляний стовп, - вам, панове артисти, ми б порадили негайно забратися зі Столиці. І більше сюди не потикатися.

 - Але ми не можемо... Дана...

 - Про дівчину ми подбаємо, - ошкірився перший вартовий і смикнув мене за руку. - Ну, хутчіше перебирай ногами!

Люди раптом загомоніли і почали поспішно розходитися. Спрацював усім добре відомий принцип: менше знаєш - міцніше спиш.

Я ще раз востаннє озирнулася на наші фургони. Мої друзі хутко пакували речі та розбирали сцену. Переді мною промайнуло обличчя Макса.

 - Максе, подбай про Вуглика! - крикнула я йому.

Він кивнув.

Мій конвоїр відважив мені запотиличника.

 - Не розмовляти! - гарикнув він.