5. Про далекі краї та магічні речі

Життя з того часу  стало для мене єдиною безкінечною дорогою - то рівною та гладенькою бруківкою великих міст, то битим запилюженим шляхом містечок і селищ,  часом  - просікою через лісові нетрі, де низько нависле гілля черкало по даху фургона і чаcтенько доводилося зупиняти коней та половина трупи заходжувалася відтягувати з дороги повалені дерева, а інші - тримали напоготові заряджену зброю,  щоб дати відсіч  у разі нападу розбійників... Правда, нам щастило - за  останні кілька місяців, що  їх я провела, подорожуючи спільно з  трупою пана Тадея,  розбійників ми ні разу не зустріли, люди приймали наші вистави "на ура", тож у нас виникла смілива ідея - на свято Дня врожаю дати кілька вистав не де-інде, а в самій Столиці. 

Правда, це було не так і легко зробити - аби отримати ліцензію від  бургомістра, потрібно було викласти купу грошей. Але, як запевняв пан Тадей,  вони повернуться до нас після першого ж спектаклю. Ще й зверху заробимо удвічі більше. 

 - У Столиці люд заможний, - розповідав він. - Та там кам'яниці, знаєте, у скільки поверхів будують?

Ми сиділи біля вогнища, отаборившись на околиці маленького містечка Підзамче.  Сьорбали наваристу юшку, дивилися, як іскри від багаття злітають у високе осіннє небо, й  уважно слухали пана Тадея. Крім них із Кларою, у Столиці ніхто з нас не бував. Туди взагалі не так-то легко було потрапити - хіба у святкові чи торгові дні відкривалися ворота та пропускали всіх охочих, але свято або ярмарок закінчувались - і варта прочісувала місто, витурюючи геть усіх, хто не був його корінним мешканцем.  За вхід із усіх охочих помилуватися принадами столиці варта брала цілий лев. Тому бідняків, жебраків і різних проходимців тут не жалували. Але ми були порядними артистами, гроші в нас водилися,  тож потрапити на свято до Столиці не було нездійсненною мрією.

Пан Тадей витримав  сценічну паузу,  і відповів  на своє  ж запитання:

 - Я власними очима бачив безліч будинків на шість поверхів. Уявляєте собі?

Всі захитали головами. Найбільші споруди, які траплялися нам на очі у Городку та інших містах нашої землі, мали від сили два чи три поверхи.

 - Та це ще не все! Посеред Столиці стоїть королівський палац з височезною баштою. Сам палац має дев'ять поверхів, а башта ще вища. Вона здіймається аж до неба, а  королівський прапор розвівається поміж самих хмар. Там живе сила-силенна люду, у тому палаці...

 - От би його побачити! - сказав замріяно Макс.

 - Скоро узриш на власні очі, - пан Тадей закінчив вечеряти і розпалив свою люльку.

 - А розкажіть ще щось цікаве, - попросила Ванда. - Ви ж у різних землях бували, як воно там, які люде живуть?

 - Люди скрізь однакові, дівчинко, а от землі - вони дуже різні. Я ж замолоду служив у купця, звали його Бран. От із ним об'їхав, мабуть, увесь населений світ. Чи майже увесь. 

 - А що, є й ненаселений?  - знову вискочив Макс, мов Пилип з конопель.

- Ну звісно, причому ненаселеного в десятки , а то й у сотні разів більше. Там зовсім немає людей, бо або панує страшний мороз, або дмуть такі вітри, що зносять  усе, залишаючи тільки голі скелі, або сонце пропікає до кісток...

 - Ви бачили сонце? - зацікавлено спитала я. - А яке воно?

 - Так, його можна побачити у землі, що лежить на південь від нас. Вона носить назву Землі піску, бо там немає ні трави, ні води, ні будь-якого дерева - зовсім нічого, один жовтий, розпечений пісок. Сонце там стоїть високо над головою, воно біле і недобре. Усі жителі цієї країни носять накидки, що покривають їх тіла з ніг до голови, навіть очі їх сховані за чорними скельцями, бо хто гляне на сонце без захисту тих скелець - відразу осліпне...

 - Ото так... - вражено присвиснув Беник. - То нам ще пощастило, що не маємо того сонця...

 - Воно є й над нами, тільки високо, над хмарами, - продовжував розповідь Тадей. - Зовсім без сонця була б суцільна глупа ніч.  Але я згоден, що нам пощастило. У нас, хоч і  часто вільгло та  холодно, все ж земля родюча, і ліси дають  все, необхідне для життя, і поля можна обробляти по два рази на рік та збирати урожай. Наші купці везуть у сусідні землі зерно, і мед, і деревину, і солодке вино, а навзамін привозять із Землі Піску дорогоцінні камені та золото, які  видобуваються у місцевих копальнях. Із Землі Снігів, що лежить на півночі, де цілий рік мороз та завірюхи - везуть хутра звірів і різну рибу. А ще є Земля Скель - там здіймаються неприступні гори, і віють постійні вітри , і шумлять водоспади...

 - А звідти що везуть? - поцікавився Макс.

 - Там немає природніх багатств, як у інших землях. Але ті краї народжують дуже мудрих людей. Звідти везуть книги, різні магічні предмети, а ще майстерно виковану зброю і обладунки. Десь там, у горах, є місто, де, кажуть,  живуть прославлені чарівники і маги, і вони там навчаються, звідти розселяються по всьому світу.

 - А ви теж там вчилися? - спитала я. 

 - Куди мені, хіба я маг?

 - Але ж ви на своїх виставах показуєте справжні чудеса...

 - То фокуси, дорогенька. Для простого люду, звісно, чудеса, а для нас, артистів -  просто спритність і вмілі руки. Ну і про різні хитрі приспособи не забувай. Більшість із них таки прибула до нас звідти, з Землі скель.

 - А погляньте на цю річ, - я дістала зі своєї торбини загадковий круглий камінь, який увесь цей час мандрував  дорогами разом зі мною. Іноді я уважно роздивлялася його  і встигла помітити, що  в деякі дні він ставав світлішим і сяяв наче срібними і золотими іскорками, а часом темнів, мов хмара перед грозою, і в глибині його пробігали багряні спалахи. - Ви часом не знаєте, що це таке, пане Тадею?