4. Як я стала мандрівною артисткою

  - Так, красунечко, розкажи нам, що з тобою трапилось?

 Пан Тадей пригладив свої сиві вуса і уважно зміряв мене поглядом. Я сиділа на килимку, простеленому поруч із одним з трьох яскраво розмальованих фургонів, в руках у мене були чашка духмяного трав'яного чаю та свіжа булочка з корицею. Поруч примостився Макс, що час від часу мені підморгував - мовляв, не бійся, все буде добре! Він уже встиг заприязнитися з Вугликом; тепер собака вмостився біля його ніг і гриз якусь  кістку.  Решта учасників цієї маленької напівтеатральної, напівциркової трупи, яких багато в наші часи  курсувало між містами і містечками, розважаючи народ на святах і ярмарках, притулилися, хто де бачив, навколо вогню і з цікавістю прислухалися до нашої розмови.

 -  У нас вдома сталася пожежа, і моя бабуся загинула, - я вирішила не розповідати усієї правди, але й занадто не забріхуватися, щоб потім мене не зловили на  вигаданих деталях.  - Я прийшла в місто до тітки, а вона виїхала, і ніхто не знає, де її шукати.

 - І куди ж ти тепер?  - співчутливо спитав  пан Тадей. Він був головним у цій розмаїтій компанії.

- Не знаю, - похмуро сказала я.

- Дядечку, - насмілився втрутитися Макс, - хай лишається з нами! Он Катерина вийшла заміж і покинула театр, тепер нікому займатися ляльками. Стефа не хоче...

 - Треба мені ваші ляльки, - пирхнула одягнена в сукню з вражаючим декольте красуня Стефа. - У мене своїх обов'язків вистачає!

 - Тихо! - цитьнув пан Тадей на обох.  - Я поки що вашої думки не запитував...

  Він знову покрутив вус і відкашлявся.

 - То кажеш, тебе звуть Дана?

 - Так.

 - А що ти вмієш робити? Ну, там -  танцювати, співати?

 Я знизала плечима. Ніколи не мала до того особливого хисту.

- Вмію... - я задумалася. - На картах ворожити...

 - У нас це Кларин хліб, не будемо їй перебивати.

 Клара хитро посміхнулася і налила мені ще чаю.

 - А казки якісь знаєш?

  Казок та історій я справді знала силу-силенну,  багато з них мені розповідала бабуся, а інші у мене придумувалися на ходу, і я вже сама їх їй переказувала,  на ходу вигадуючи нових героїв , міняючи сумний фінал на щасливий чи навпаки - залежно від настрою.

- Так, казки знаю, - я допила чай і  відчула себе трохи краще. - Можу щось розповісти, аби ви повірили...

- Це потім, ввечері розкажеш. Зараз тебе треба трішки причепурити, бо виглядаєш, не в образу тобі, як волоцюжка. Вандо, дай дівчині щось із своїх речей, а ти, Кларо, набери в миску води та віднеси до фургона. хай вона там вмиється і переодягнеться.

  Через кілька хвилин я вийшла з фургона вмита, зачесана і переодягнута, аж рудий довготелесий Беник, що виконував у трупі комедійні ролі, зацокав язиком:

 - Дивіться, яка файна дівчина до нас прибилася! Тільки чого ти така худа, як тріска?

 - Не біда, відгодуємо, - засміялася Клара - як я зрозуміла, вона була дружиною пана Тадея, а Макс - їхнім племінником. Клара чудово готувала,  якщо хтось захворіє - виконувала обов'язки лікарки, і, як я вже  зрозуміла - коли були охочі дізнатися свою долю - ворожила на картах та по руці. Пан Тадей керував усіма фінансовими справами, а під час вистав оголошував номери та показував різні магічні фокуси. Макс, окрім того, що вмів жонглювати різними предметами та обожнював тварин, ще й розігрував вистави за допомогою ляльок - маріонеток ( і тепер до цієї справи мала долучитися й я).

  Крім родини пана Тадея до трупи входили ще рудий  балакун Беник;  худорлява сором'язлива Ванда, яка була гімнасткою і вміла закручувати своє тіло в неймовірні вузли; кокетлива красунія- танцюристка Стефа; мовчазний кремезний Рон, що виконував усю важку роботу, а під час вистав демонстрував силові вправи, піднімаючи важкі каменюки та жонглюючи гирями, і дуже гарний на вроду Макар, котрий грав на різних музичних інструментах та співав романтичні балади,  незмінно користуючись шаленим успіхом у жіночої статі.

 - Отже так, Дано, - підсумував пан Тадей. - Лишаєшся з нами - матимеш який не який дах над головою, харчі, одяг... грошей багато не обіцяю, але тобі перебирати поки що не доводиться, правда? Попереджаю відразу -  викладатися треба на повну, бо як не зможеш зацікавити людей своїми талантами - вони тобі ні шеляга не дадуть, і відповідно, доведеться зуби класти на полицю. Вже завтра у нас нова вистава, то маєте з Максом придумати, яку історію показувати. Ось ваші артисти. - він виніс із фургона велику скриню і відчинив віко. Я з цікавістю зазирнула всередину - там лежали майстерно зроблені і розфарбовані ляльки - маріонетки, як дві краплі води схожі на живих людей. Майстер, який виготовляв їх, був справжнім генієм своєї справи - у кожної ляльки, здавалося, був свій неповторний вираз обличчя, власний характер. Їх можна було гримувати, переодягати - і вони, як справжні актори, тут же перевтілювалися в зовсім інші образи. Я узяла одну ляльку - то була красива дівчина у довгій сукні, з розкішним рудим волоссям. Смикнула за ниточки - лялька зарухалася, почала танцювати.

 - Які ти історії пам'ятаєш? - спитав пан Тадей. - Про дідову дочку і бабину дочку знаєш?

 - Так, звичайно.

 - А про короля Дроздоборода?

 - Знаю.

 Він назвав ще кілька популярних казок, усі були мені добре знайомі.

 - Ну от цю панночку ти б героїнею якої історії призначила? - він кивнув на ляльку, яку я досі тримала в руці. Решта артистів зацікавлено спостерігали за моїм імпровізованим іспитом.

 - Ну, може,  про "Титанік"... - невпевнено запропонувала я.

 - Що це за казка, я про таку вперше чую? Ну ж, розкажи.

 - В одному царстві, в одному королівстві, -  повільно почала я, щоб не збитися і нічого не забути, - жив майстер, і він побудував дуже великий корабель, і назвав його "Титанік"... Той корабель піднімався до самого неба, і на ньому могли водночас перебувати жителі цілого міста.

 - Та ну, хіба буває такий корабель, щоб помістилося ціле місто? - засумнівався Макс.