3. У місті

  Коли ми з бабусею останній раз вибиралися  на ярмарок у Городок, то дорога на возі зайняла всього кілька годин   - виїхали з дому, як почало світати, а  перед міською брамою опинилися годині о десятій ранку. Тепер же доводилося йти пішки, та не битим шляхом, а лісовими стежками, які часто петляли то в один, то в інший бік, завдяки чому набігали зайві версти шляху. Та ще й доводилося остерігатися людей, і , зачувши голоси випадкових перехожих, ховатися в кущах чи буреломах, наче ми з Вугликом були якимись розбійниками, яких розшукувала варта. Хоча, може, й справді розшукувала - мало де ще міг побувати той таємничий незнайомець, який на долоні запалював вогонь? Раптом він і по інших селах пройшовся та призначив нагороду за упіймання малої лісової волоцюжки з чорним собакою...

  Тому посувалися ми повільно - дорога зайняла цілий день,  а коли стемніло - я заховалася під розлогими лапами старої ялини, що давала прихисток від надокучливої мжички, закуталася в попону та спробувала трохи подрімати, але ліс був сповненим постійних звуків - щось десь тріщало, пугукало, гарчало - і від  кожного шелесту я підскакувала на місці та оглядалася, аж потім, переконавшись, що навколо все безпечно - знову поринала у короткий сон. Вогню не розпалювала - а раптом хтось побачить у темряві? Та й під ялиною було мало місця для нього, а зовні періщив дощ. Лише під ранок він стих, і трохи випогодилось ( наскільки це було можливо в наших краях - а саме, хмари вже не так низько нависали над кронами дерев і на голову більше не капало). Коли я вмивалася у великій калюжі, кущі затріщали, і на галявину вибіг мій вірний Вуглик, несучи в зубах задушену куріпку. Він гордо поклав здобич переді мною. Я зраділа - адже всі наші скромні харчі закінчилися ще вчора, а скільки нам доведеться прошкувати лісовою хащею, поки ми вийдемо до Городка - я навіть не уявляла. 

  Назбиравши під ялиновими лапами сухих гілок та хвої, я розвела сяке-таке багаття та,  оббілувавши  куріпку і надівши її  на патик, підсмажила над вогнем.  Ми з Вугликом швидко перекусили і знову рушили в путь, дорогою напившись із джерела та набравши води з собою  у пляшку, з якої я після роздумів таки вилила рештки самогону та добре її сполоснула.  Через деякий час ліс став рідшати, у ньому з'явилися просіки, а незабаром він і зовсім закінчився. Ми вийшли на широку рівнину, де вдалині біг потічок - певно, він брав початок з того самого лісового джерела. Над його берегами росли розлогі верби, а  за річкою паслася отара овець - схоже, десь недалеко було село. 

  Сховатися було ніде, але я  подумала, що ми вже досить далеко відійшли від дому, тож скоріше за все тут  мені нічого не загрожує. З якомога спокійнішим і навіть знудженим виглядом  я побрела стежиною, що бігла вздовж річкового русла, а порівнявшись із пастухом, спитала, чи далеко до міста.

 - Та ні, - сказав дідок у крислатому капелюсі, що саме сів підобідати  у прихистку верби. - Оцею стежкою іди собі прямо -  і вийдеш на шлях, а там уже видно буде. Сьогодні ярмарковий день, то людей багато буде на шляху. Йди, куди всі, -  та й прийдеш до Городка.

  Я подякувала і , свиснувши Вуглику, який  вирішив познайомитися з дідовою вівчаркою,  продовжила свій шлях.

  Скоро й справді стежина вивела нас на досить широку дорогу,  мощену каменем. По ній час від часу проїздили вози та йшли групами і поодинці перехожі, і всі в одному напрямку. То й я попрямувала за ними. На щастя,  моя досить обшарпана та замурзана персона не привертала нічиєї уваги.  На горизонті вже забовванів міський мур, а далі виднілися міцні кам'яниці передмістя, чувся  далекий шум - скрип возів, гавкання собак, іржання коней, гул людських голосів. 

  Вартовий біля брами байдуже ковзнув очима по моїй непоказній постаті та  заговорив із  багато вбраним вершником - певно, купцем, що їхав услід за нами. Ми з Вугликом миттю просковзнули в ворота і попрямували вслід за людським потоком - на ярмаркову площу. Я пам'ятала, що бабусина сестра з родиною ( на допомогу яких я дуже розраховувала) жила неподалік від  ратуші, у маленькому провулку, який носив смішну назву Кручений Ріг.  

  Ось і головна площа містечка. Тут ніде було яблуку впасти - стояли ятки, маленькі намети, хтось торгував просто з возів чи навіть розкладав свій товар на бруківці. Ганяючись за зграями собак,бігали й галасували діти; перекупки  голосно гукали, розхвалюючи свій товар; стражник  зловив кишенькового крадія і вів його до міської управи;  селяни торгувалися і били по руках, укладаючи вигідні угоди - і я відчула себе тут геть незатишно... Гамірливе, брудне, насичене яскравими кольорами і ароматами - приємними та не дуже - місто разюче відрізнялося від тієї заспокійливої тиші лісів та лук, до якої я звикла. 

  Тож забачивши приземкувату споруду ратуші з великим годинником на башті, я прискорила ходу і майже бігом  пірнула у темний убогий провулочок, де жила моя рідня. Проте тут вже розібратися, куди йти далі, було складніше. Будинки були всі схожі  один на один, наче їх намалювали під копірку. Голі подвір'я без жодного деревця чи квітки , засипані сміттям, у якому порпалися худі  кури,  навівали нудьгу. І ніде ні душі - чи то всі сиділи вдома, чи ярмаркували на площі... Раптом вікно прямо над моєю головою розчинилося, і з нього вихлюпнулася брудна вода - якби я стояла трохи  ближче - то вже виявилася б скупаною в помиях, а так  відбулася лише трохи забризканим одягом.  З вікна визирнула фізіономія огрядної червонощокої молодиці  в драному очіпку. 

 - Здрастуйте! - гукнула я.

 - Хто це тут бродить? - невдоволено пробурмотіла  жінка. - Якщо милостиню збираєш, то в мене нічого нема! - і вже збиралася зачинити віконницю, але я  встала навшпиньки і притримала її рукою.