2. Уві сні та наяву

   Колись бабуся вчила мене ворожити на картах. Скоріше для розваги, бо як вона сама мені говорила: "Справної ворожки з тебе, любенька, не вийде, не маєш здібностей долю наперед читати. Та можеш стати вдатною шарлатанкою, бо такого наплетеш про чоловіка, що він і сам у ті небилиці повірить і  скаже : "Точнісінько так усе й було"...

  Я й справді погано запам'ятовувала  всі ті комбінації, коли для тлумачення однієї карти треба було враховувати усе її отчення, бачити розклад як цілісну картину.  Бабуся ж робила те майстерно,  тому й стежка до нашої відлюдницької хатини з найближчого села ( та й із дальших також) не заростала. Чи не щодня прибігала котрась дівка чи молодичка, щоб поворожити на судженого, довідатися, чи не зраджує чоловік...  А ще люди охоче купували або ж вимінювали на харчі  цілющі  трави і настоянки, помічні від усіх відомих хвороб.  На цьому бабуся теж добре зналася.  А от те, що вона нібито вміє чаклувати, робити приворот чи наводити уроки  на людей - повна маячня. Може, вона й знала, як те все робити, та мені не розповідала і всіляко застерігала від подібних дурниць.

   Якби були у мене зараз карти з собою ( а не згоріли у тому пекельному полум'ї), може, я й розклала б їх, щоб довідатися, що чекає попереду і куди мені тепер іти.  Поки що я могла тільки тасувати думки у своїй голові, що гуділа, мов розтривожений вулик із бджолами.

  "Що було" - більш-менш ясно, "що буде" - покрито пеленою невідомості, "чим серце заспокоїться" - звучало, як насмішка. Чи заспокоїться воно коли-небудь?

  Ми з Вугликом лежали у маленькій печері на березі струмка, куди загнала нас злива. Зараз уже стемніло, гроза відійшла на схід, і бурхливі потоки води, що ринули з неба ще годину тому, перетворилися у звичну нудну морось.  У печері було сухо, проте дуже холодно. Щоб зігрітися, я розпалила невеличке вогнище з соснових гілок та минулорічного сухого листя, які хтось сюди натягав ( можливо, звірина готувала собі барлогу - я сподівалася, що нині в ній ніхто не жив).  Ось тут і стали в нагоді кресало та пляшка з самогонкою, завдяки якій  не дуже сухе паливо легко розгорілося - правда, диму було чимало, та  доводилося з тим миритися.

  Відразу після того, як ми знайшли прихисток  від дощу, я впала на розстелену попону, і  заснула. Прокинулася й розпалила вогонь пізніше, як уже  стемніло.  Спробувала трохи поїсти, та шматок не ліз у горло. Погодувавши Вуглика, лягла поруч із ним, притулившися до теплого кудлатого боку,  і поринула у дивне заціпеніння - я й не спала, але в голові було порожньо - жодної думки, просто миготіли якісь неясні образи, тіні,  обличчя, часом здавалося, що якась звірина гарчить  і виє за стінами печери ( а може, то просто вітер завивав), але мені все було байдуже - я  лежала і  безтямно витріщалась на темну стелю.

  Коли вона увійшла і сіла біля вогню - я не помітила.  Просто повела очима - а вона вже тут, така знайома і звична у своїй  брунатній свитці та червоній хустині на голові.

  - Бабусю! - вигукнула я, знетямившись від радості. - Ти тут! Ти жива!

 - Так, ластівко, я тут, - відповіла вона.

 Я хотіла  швиденько піднятися, підбігти до неї,  притулитися, але відчула. що не можу поворухнути навіть пальцем.

 - Не бійся,  - сказала бабуся, -  усе буде добре, скоро все минеться...

 - Але чому...? -  мені було важко підібрати слова, так  багато хотілося  запитати, розповісти.

- Усе записано в Книгу Долі, - бабуся сумно посміхнулася. - Мабуть, так треба. Але ти не бійся. З тобою нічого поганого не станеться.

 - Що  ми тепер будемо робити?

 - В село тобі не можна потикатися, підеш у Городок до моєї сестри, пам'ятаєш, де вона живе?

 - Так, бабусенько, а ти?   Ми разом підемо, хіба ні?

- Колись підемо разом, та зараз ти одна, - голос бабусі став більш суворим, таким тоном вона повчала мене в дитинстві, коли я починала вередувати. -  Підете з Вугликом у Городок,  лісами, щоб  ніхто вас не зустрів по дорозі.

- Але чому ті люди таке вчинили? Вони завжди приходили до тебе за допомогою, ми нікому не робили зла!

 - Не гнівайся на них, - відповіла бабуся. - Темна сила засліпила їх розум. Прості люди у більшості своїй не злі, і не добрі, вони можуть бути тими чи іншими залежно від того, що закинуть їм у голову.  Прийшов якийсь немісцевий чоловік і  затуманив усе село. Забудь про те. Думай, що треба йти.

 - А чому вони так дивно говорили про мене? Що в мене є якась річ, що належить не мені?

  Бабуся  похитала головою:

 - То довго розповідати, а в мене бракує часу. Ти ж знаєш, любенька, що ти не моя рідна онучка, Всевидющий не дав мені дітей -  та послав тебе...

  Я знала,  бо бабуся розповіла мені про те ще кілька років тому. Як вона після такої ж грозової ночі чотирнадцять років тому вийшла до річки, щоб набрати води,  і  побачила невеликий плетений кошик, який хвилею прибило до кущів верболозу. Якимось дивом той кошик  не перекинувся, зачепившись за гілки, ще й листя прикрило його від дощу. А в кошику лежало немовля. Бабуся подумала, що то якась нерадива жіночка, народивши дитя поза шлюбом, вирішила таким чином його позбутися. Тому не стала нікому говорити правди. Коли  люди з села помітили, що в хатині край лісу з'явилася ще одна мешканка, бабуся пояснила , що дівчинка -  дочка її далекої родички, залишилася сиротою, тож довелося взяти її на виховання.

  - Яке це має значення? - здивувалася я.

 - Я так собі гадаю, що, може, ти була з багатої сім'ї. - відповіла бабуся. - Пелюшки мала гарні, тонкої роботи, і на шиї - золотий ланцюжок. А де багатство - там і різні фанаберії.