1. День, коли все змінилось

   Так добре було лежати на траві теплого дня на початку літа і ліниво споглядати високі крони дубів, що ледь-ледь коливалися над головою. Якщо довго дивитися вгору, починало здаватися, що дерева не рухаються, а насправді гойдається земля піді мною. Ніби хвилі невидимого моря легенько похитують малий човник туди-сюди...
  День видався чудовий. Хмари не висіли низько над землею, а легеньким срібним серпанком плелися у височині, і цей серпанок ніби світився зсередини, надаючи всьому навколо особливої яскравості та чіткості. Свіжа зелень трави, молоденьке листя, яке ще не встигло вицвісти під дощами, розсип червоних суничок на галявині, оточеній тендітними кущами шипшини, а далі - білі кетяги бузини з їх запаморочливим душнуватим ароматом... Власне по них я сюди й прийшла - бабуся наказала заготувати цвіт бузини та шипшини для цілющого чаю, щоб узимку лікувати застуду, ну і, як лакоминку - солодкі суниці... збирати їх трохи марудно, але смачнюще бабусине варення вартувало того. Потрібно було ще попрацювати. бо кошик був повний лише наполовину, але мені так гарно лежалося під плетивом зеленого листя, так мирно і приємно було на душі, так заспокійливо жебонів струмок у недалекому яру, що очі самі собою стали заплющуватися, у свідомості кружляли неясні картини і образи, наче то лісові феї нагнали на мене сон, а тепер весело пурхали навколо...

  Раптом я здригнулася і враз розплющила очі. Щось мокре і шорстке торкнулося моєї руки, потім знову й знову.
  -Вуглику, сказала я, - Іди собі!
 Кудлатий чорний пес, схожий на ведмедя, знову лизнув мою долоню, потім схопив за рукав і смикнув - раз, вдруге...
  -Ти порвеш мені сорочку, дурню! - обурилась я. - Геть від мене! Біжи полюй на мишей чи білок!
   Вуглик залишив у спокої мій рукав, але докірливо подивився з-під пелехатих брів і тихо загарчав.
 Я підвелася й сіла. Якась дивна млість огортала мене, здавалося, що все це відбувається з якоюсь іншою людиною, а насправді я продовжую дрімати на зеленій траві. Можливо, це джерело винне - на його березі рясно росла волохата сон-трава...
  -Ну що тобі? - запитала я у собаки.
  Він рвучко скочив на ноги і знову загарчав. Відбіг трохи, сів неподалік стежки і, озирнувшись на мене, став нібито до чогось принюхуватися. Це не було схоже на те, щоб він почув якусь дичину. Собака видавався спантеличеним і навіть наляканим.
  Ми з ним росли разом, сходили цей ліс вдовж і впоперек, розуміли один одного на тому інтуїтивному рівні, який розвивається між живими істотами, що багато часу проводять разом. І мені було ясно, що це не жарт і не гра, Вуглик дійсно стривожений чимось. Але що чи кого він почув? Лиху людину? Великого звіра? Примару? В останнє я не вірила, хоча селяни й розповідали, що в лісі часто бачать постать молодої дівчини в білому, яка бродить між деревами і щось шукає - але таке траплялося вечорами, в похмурі дні, коли з боліт наповзав туман. Навіть найбільш забобонній людині не спала б на думку поява привида серед ясного літнього полудня. І все ж щось було не так. Якась дивна річ відбувалася з повітрям над стежкою - воно ніби легенько тремтіло, переливалося, міняло свій колір... Вуглик хрипко гавкнув і озирнувся на мене.
  Я, немов наслідуючи його, теж озирнулася і глибоко втягнула носом повітря. Так, це був запах диму, він все більше й більше перебивав собою пахощі лісових квітів, свіжість джерельної води, смолу та зелень дерев. Лісові пожежі в нас траплялися вкрай рідко, постійні дощі запобігали тому, але ось уже кілька днів стояла навдивовижу суха погода, тож все могло трапитися. Лісоруби чи мисливці залишили ватру, не загасивши її, поруч був хмиз чи торішній сухостій, а ще здійнявся вітер... Потрібно було визначити , де саме знаходиться джерело диму, і бігти в протилежний бік, але мені не вдалося це зробити - навколо густою стіною стояли могутні дуби, що обмежували видимість, тож я вирішила довіритися Вуглику і поспішила за ним. Він швидко мчав стежкою, і я зрозуміла, що пес веде мене додому. Проминули свіжу вирубку, перебігли по тонкій кладочці ще один, більший струмок, пірнули у зарості ясно-зеленої вільхи... Та запах диму, як мені здавалося, ставав тільки сильнішим. Невже горить десь поблизу нашої хатини? Треба попередити бабусю!

  Вуглик вискочив на галявину, порослу деревієм та конюшиною, і знову сердито, хрипко загавкав.
 Я спинилася поруч із ним як укопана, серце калатало, так, що здавалося, ось-ось вискочить із грудей. Тепер уже сумніву не було - горіла наша хатина. Причому не просто горіла - вона палала як смолоскип, я такого ще в житті не бачила... Полум'я піднімалося вище крон старих лип, які росли на обійсті, і дерева хитало спекотним вітром, наче вони заламували руки у німому розпачі.
   Де ж бабуся? Може, побігла кликати на допомогу людей із села?
  Я нервово озирнулася навколо в пошуках якоїсь посудини, щоб набрати води із струмка та бігти гасити вогонь, але в руках була лише корзина з травами та суницею. Втім, навіть якби я мала при собі міх або цеберко, навряд чи це врятувало б ситуацію. Тому що поки я добігла до палаючої хати, почувся гучний тріск, і дах завалився, викинувши в небо рій яскравих іскор.
  Мені знову здалося, що я сплю та бачу дивний сон. А може, я й справді продовжувала дрімати у лісі, одурманена отруйною ягодою чи недоброю водою? Я з силою вгородила нігті собі в долоню і відчула біль. Значить, це діється насправді, адже уві сні людина не має ніяких відчуттів. Про це мені розповідала бабуся. Але де ж вона?

 Я, немов причмелена, ходила навколо дому, що догорав, і роззиралася навколо. Здавалося, подвір'ям пронісся ураган - всюди валялися скалки розбитих горщиків, на деревах білів пух з подушок,  в невеликій комірчині, де бабуся зберігала свої лікарські зілля, двері висіли на одній петлі, а полиці, на яких ще сьогодні зранку стояли різні баночки-скляночки, та сволоки, де завше висіли пучечки запашних трав, були геть порожні. Нас пограбували і підпалили хату? Мабуть, бабуся десь відлучилася, скоро повернеться, і ми разом вирішимо, що робити далі - подумала я.
    Раптом почувся тріскіт гілок і чиїсь грубі голоси. Двоє чоловіків перемовлялися між собою і голосно реготали. Цей сміх мене насторожив. Спершу я була ладна кинутися назустріч і просити про допомогу, але надто дивно було чути, що хтось сміється поблизу свіжого пожарища. Можливо, вони були п'яні чи несповна розуму? Так чи інак - інстинкт самозбереження наказав мені мовчати, і я причаїлася в куточку комірчини, так що знадвору мене не було видно. Але і тих, хто вийшов з лісу, я теж не могла бачити. Упізнала по голосу одного - він мав неприємну гугняву вимову, наче говорив собі в ніс. Це був Ган - п'яниця і пройдисвіт, що вічно тинявся селом у пошуках того, що можна поцупити, час від часу наймаючись то до одного багатшого господаря, то до іншого - але ніде довго не терпіли його лінощів і зухвальства.
 - ...ну от він мені й каже, - розповідав Ган своєму супутнику. - "Що ж ви, телепні, не знали, що стара не сама живе? Дівка із нею, чи то родичка, чи так приблуда якась... І баба ту дівчинину теж своїм чарам навчила. Ну от ви порішили стару, а дівка тепер розсердиться і нашле на вас ще більшу біду. То була тільки сарана на полях, а тепер ще нападе на людей чорна моровиця!"