Адресат

Вони йшли старою залізничною колією вже майже двадцять хвилин.

Позаду залишилася покинута промислова будівля, темний автомобіль без номерів і людина, яка спостерігала за ними з-за лобового скла. Ніхто не намагався наздогнати їх. Це було навіть гірше, ніж відкрите переслідування. Той, хто сидів у машині, знав, куди вони підуть. Або принаймні був упевнений, що рано чи пізно вони самі приведуть його до потрібного місця.

Томас ішов повільніше за інших. Він притискав поранену руку до грудей, намагаючись не зачіпати нею металеві поручні вздовж колії.

— Треба зупинитися, — нарешті сказав він. — Я більше не зможу йти з такою швидкістю.

— Тут не можна, — відповів Боб. — Якщо вони стежать за дорогою, то можуть перекрити виходи.

— Я не пропоную влаштовувати тут привал. Просто знайдімо місце, де можна перевести подих.

Петер озирнувся.

— За поворотом є стара диспетчерська. Її давно не використовують. Там можна перечекати.

— Звідки ти знаєш? — запитала Гелен.

— Я колись працював із картами цієї ділянки. Не з тими, що лежать у відкритому доступі.

Боб нічого не відповів. Після всього, що він дізнався про Петера, будь-яка згадка про його колишню роботу викликала нові запитання. Але зараз часу на них не було.

За кілька хвилин вони дісталися невеликої цегляної споруди. Вікна були забиті дошками, двері перекошені, проте замок давно зник. Петер натиснув плечем, і двері зі скреготом відчинилися.

Усередині пахло пилом, мастилом і сирістю. На підлозі лежали уламки скла. Біля стіни стояв старий стіл, а на ньому — іржавий корпус телефонного апарата.

Томас сів на перевернуту дерев'яну скриню.

— Дайте мені хвилину.

Гелен допомогла йому зручніше влаштувати руку. Пов'язка знову просочилася кров'ю.

— Її треба перев'язати, — сказала вона.

— Потім, — відповів Томас. — Спочатку поговорімо про Вольфа.

Боб поклав на стіл металевий жетон із позначкою ПА-01.

— Ми знаємо його ім'я. Знаємо, що він отримав четвертий рівень доступу. Знаємо, що його повноваження досі активні. Але цього недостатньо.

— Правильно, — погодився Томас. — Нам потрібен зв'язок між ним і теперішніми діями системи. Не просто старий запис із прізвищем.

Петер дістав автономний пристрій, на якому зберігалася копія матеріалів із 47-Б.

— У журналі первинного реєстру є дата останньої перевірки доступу. Сімнадцяте вересня. Але немає імені того, хто виконував перевірку.

— Тому що його приховали, — сказала Гелен.

— Або тому, що він користувався не власним обліковим записом, — додав Боб.

Томас повільно кивнув.

— Саме так працював четвертий рівень. Він дозволяв діяти від імені особи, якій передали право доступу. Не обов'язково залишаючи її особистий підпис у кожному документі.

Гелен подивилася на екран.

— Сара сказала, що Вольф очолював Президентську адміністрацію і отримав право особливого доступу. Але вона не сказала, що він особисто керував усіма операціями.

— Можливо, вона не хотіла робити висновок замість нас, — відповів Томас. — А можливо, не знала всього.

Боб дістав із внутрішньої кишені складену копію особливого державного доручення.

— Підпис президента тут. Це ми вже встановили. Але якщо Вольф продовжував виконувати наказ після того, як його авторство стало відоме, він не може сховатися за словами про технічне адміністрування.

— Саме тому він небезпечний, — сказав Петер. — Він не просто зберіг старі документи. Він зберіг механізм.

На мить усі замовкли.

Ззовні долинув віддалений гуркіт. За кілька секунд місто озвалося протяжною сиреною повітряної тривоги. Гелен мимоволі підвела голову. Потім за обрієм спалахнуло світло, а глухий вибух прокотився нічним небом.

— Війна триває, — тихо сказала вона. — І поки люди ховаються від обстрілів, хтось продовжує забирати їхні домівки.

— Для них це різні справи, — промовив Томас. — Для нас — уже ні.

Пристрій Петера коротко завібрував.

На екрані з'явилося повідомлення. Відправник не був зазначений:

«Ви шукаєте Адріана Вольфа. Він знає, що ви маєте копію наказу. Не намагайтеся потрапити до нього через відкриту приймальню».

Нижче з'явилася адреса.

Центральна адміністративна резиденція. Службовий корпус. Вхід для колишніх керівників особливих програм.

— Це пастка? — запитав Петер.

— Може бути, — відповів Боб.

— А може, єдиний шанс дістатися до нього, — сказала Гелен.

Томас узяв пристрій і уважно прочитав адресу.

— Цей корпус закрили після реорганізації. Принаймні офіційно. Але там залишили окремий канал зв'язку з Управлінням особливого державного контролю.

— Звідки ти знаєш? — запитав Боб.

— Я працював із документами, які проходили через цей канал. І саме там востаннє підтверджували повноваження рівня 04.

Петер збільшив повідомлення.

— Є ще одна деталь. Воно надійшло не через звичайну мережу. Відправник використав старий канал 47-Б.

— Сара? — запитала Гелен.

— Не знаю, — відповів Петер. — Але повідомлення має той самий технічний формат, що й попередні звернення до нас.

Гелен опустила очі.

— Якщо це мама, вона хоче, щоб ми знайшли Вольфа. Якщо ні — хтось дуже добре знає, що ми шукаємо.

— У будь-якому разі, — сказав Боб, — ми не підемо туди без підготовки.

Він розгорнув копію особливого доручення і поклав її поруч із жетоном ПА-01.

— Нам потрібні три речі. Оригінал наказу або його незалежно підтверджена копія. Доказ, що Вольф користувався четвертим рівнем доступу після початку операції. І підтвердження, що саме через цей канал продовжували змінювати земельний реєстр.

— Третє можна знайти в журналі реєстру, — сказав Петер. — Якщо дістанемося до центрального каналу.

— А перше? — запитала Гелен.

Томас подивився на неї.