Голос із минулого

Боб ще кілька секунд тримав телефон, хоча виклик уже завершився.

У приміщенні панувала тиша. Петер стояв біля старого трактора, Томас сидів на ящику, притискаючи поранену руку до грудей.

— Що вона сказала? — нарешті перепитав Петер.

— Назвалася Сарою Маккой. І попередила, щоб ми не поверталися до 47-Б без оригіналу.

Томас повільно підвів голову.

— Ти впевнений, що це була вона?

— Я ніколи не чув голосу матері Гелен.

— Тоді не поспішай робити висновки. Вони знають, що Гелен шукає Сару. Знають про документи, які ми забрали. Якщо хтось хоче заманити нас назад до об'єкта, це найпростіший спосіб.

Петер поклав сумку на стіл.

— Але звідки вони могли знати, що Боб отримає цей дзвінок саме зараз?

— Вони могли стежити за нашими каналами зв'язку, — відповів Томас. — Або мати доступ до системи, яка передає повідомлення між об'єктами. Не забувайте, що ми досі не знаємо, хто користується четвертим рівнем.

Боб поклав телефон на стіл.

— Вона сказала «без оригіналу». Не просто не повертатися, а саме без оригіналу. Отже, їй відомо, що ми маємо копії.

— Або вона хоче, щоб ми повірили, ніби оригінал досі існує, — зауважив Петер.

Томас обережно підвівся.

— Треба зв'язатися з Гелен. Але не звичайним дзвінком. Якщо канал прослуховується, ми лише повідомимо їм, що отримали цей виклик.

Боб дістав телефон і відкрив переписку з Гелен. Написав коротке повідомлення:

«Ми отримали дзвінок. Жінка назвалася Сарою. Потрібно перевірити, чи це справді вона. Чи маєш ти щось, за чим можна впізнати голос матері?»

Відповіді поки що не було.

Тим часом Томас дістав із металевої валізи старий диктофон.

— Я зберігав це багато років, — сказав він. — Тут є записи розмов, які відбувалися перед закриттям 03/17-А. І серед них знайдеться і голос Сари.

— Ти казав, що маєш запис Еріка, — нагадав Боб.

— Є й інші. Не всі вони повні. Частина зроблена на старому обладнанні, тому якість погана.

Томас натиснув кнопку.

Спочатку пролунав тріск, потім чоловічий голос, який називав номери документів. Далі — кілька уривків службової розмови. Нарешті запис перервався довгою паузою, після якої заговорила жінка.

— Первинний реєстр не можна замінювати копією. Якщо ви це зробите, власники зникнуть не лише з документів. Вони зникнуть для держави.

Запис закінчився.

— Це вона? — запитав Боб.

Томас похитав головою.

— Не можу сказати напевно. Минуло багато років. Але голос схожий на той, який я пам'ятаю.

Боб подивився на телефон.

Нарешті надійшла відповідь від Гелен:

«Я не можу підтвердити особу лише за голосом. Але якщо це справді мама, вона має знати одну річ. Коли я була маленькою, ми придумали умовне слово для випадків, коли не могли говорити відверто. Я напишу тобі його окремо. Не передавай нікому».

За хвилину з'явилося ще одне повідомлення.

«Слово — “горобина”. Якщо ця жінка справді моя мати, вона зрозуміє, про що йдеться. Але не питай її про це з телефону, яким ми користуємося зараз. Знайди інший спосіб зв'язку».

Боб прочитав повідомлення вголос.

— Це може спрацювати, — сказав Петер. — Але треба, щоб вона сама вийшла на зв'язок.

— А якщо це пастка? — запитав Томас.

— Тоді ми нічого не втрачаємо, якщо не повідомимо їм більше, ніж вони вже знають.

Боб замислився.

— Я хочу поговорити з Гелен особисто. Вона повинна почути запис і вирішити, чи схожий він на голос її матері.

— До неї зараз небезпечно їхати, — зауважив Томас. — Архів уже повідомив канал ПА-01 про копіювання документів. За нею можуть стежити.

— Вона не може залишатися там сама.

— Я знаю одне місце, — сказав Томас. — Колишній диспетчерський пункт біля старої залізничної гілки. Там немає постійного зв'язку з центральними системами. Якщо Гелен зможе дістатися туди, ми зустрінемося.

Петер подивився на Боба.

— А документи?

— Вони залишаються з нами. Але перед зустріччю зробимо ще одну копію. І залишимо в різних місцях, щоб у разі нашого затримання докази не зникли.

Томас кивнув.

— Це правильне рішення. Тільки не передавайте все одним каналом. Якщо вони контролюють мережу, то зможуть заблокувати поширення.

Боб дістав із валізи документ із підписом президента й уважно оглянув його.

— Ти казав, що це копія. Де оригінал?

— У первинному сховищі 47-Б, — відповів Томас. — Принаймні там він зберігався до закриття справи. Але я не знаю, чи його не перемістили.

— А якщо Сара досі жива, вона може знати, де він?

— Можливо. Саме тому я й не хочу, щоб ви поверталися туди навмання.

Боб знову поглянув на екран телефону. Незнайомий номер залишався в журналі викликів, але зворотний дзвінок не проходив.

— Якщо це справді Сара, — тихо промовив він, — то вона понад сорок років була для всіх мертвою.

— Не для всіх, — відповів Томас. — Хтось продовжував користуватися її справою. Хтось зберігав її матеріали. А тепер хтось дозволив їй зателефонувати тобі.

— Ти думаєш, її утримують?

— Я думаю, що ми поки не знаємо, де вона і в якому становищі. Не треба плутати відсутність доказів смерті з доказом того, що людина жива й вільна.

Боб мовчки кивнув.

***

Гелен вийшла з архівного району через службовий прохід. На вулиці вже сутеніло.

Сирени повітряної тривоги стихли, але десь далеко ще було чути вибухи. На електронному табло біля зупинки з'явилося повідомлення про пошкодження залізничної інфраструктури. Люди поспішали додому, майже не дивлячись одне на одного.

Вона перевірила кишеню, де лежав накопичувач із копією материної справи.

Біля протилежного тротуару стояла темна машина без державних номерних знаків.

Гелен зупинилася.

Автомобіль не рушав. За затемненим склом не можна було розгледіти обличчя водія.

Вона повільно рушила в інший бік, намагаючись не озиратися. За кілька десятків метрів звернула у вузький провулок між старими адміністративними будівлями.