Людина за дверима

1. Кроки в темряві

Кроки лунали повільно, з однаковими проміжками. Той, хто наближався, не поспішав і не намагався приховати свою присутність.

Боб стояв біля шафи 04, стискаючи в руці металевий носій із копіями документів. Петер залишався трохи позаду, біля панелі керування. Червоні аварійні лампи вихоплювали з темряви лише частину коридору.

— Якщо це людина, яка написала повідомлення на шафі? — прошепотів Боб.

— Тоді вона знає більше за нас.

— Саме тому я хочу з нею поговорити.

Кроки стихли.

За кілька метрів від них стояв чоловік у темному одязі. На вигляд йому було близько шістдесяти. Сивина на скронях, зморшкувате обличчя, важкий погляд. Він тримав руки на видноті й не робив жодного руху, який можна було б сприйняти як загрозу.

Боб упізнав його. Це був Артур Рейн.

— Ви? — запитав Боб.

— Я сподівався, що ти не зайдеш так далеко, — відповів Артур.

— А я сподівався, що ви нарешті поясните, що тут відбувається.

Артур глянув на шафу 04.

— Ви вже відкривали її?

— Ні.

— Добре.

— Ви написали це попередження?

— Ні.

— Тоді хто?

Артур підійшов до панелі й подивився на службовий журнал.

— Ви скопіювали запис про передачу матеріалів, — сказав він. — І запис про відсутність остаточного підтвердження.

— Звідки ви знаєте?

— Тому що система повідомляє про кожне звернення до закритих журналів.

— Отже, ви стежите за нами.

— Я стежу за тим, щоб ви не зробили помилки, яку вже неможливо буде виправити.

Боб зробив крок до нього.

— Ви відкликали свій підпис під протоколом 03/17-А. Чому?

— Тому що я зрозумів, що наказ, який я підтвердив, був незаконним.

— Це я вже знаю. Я хочу знати, чому ви спочатку погодилися з ним.

— Тому що тоді я вірив, що можу врятувати одну людину, не поставивши під загрозу інших.

— І врятували?

Артур опустив очі.

— Не знаю.

— Ви підписали документ, який дозволив змінити земельний реєстр до завершення перевірки. Ви знали, що це позбавить людей права захистити власність.

— Так.

— Тоді не розповідайте мені про помилки. Помилка — це коли людина не знає, що робить. Ви знали.

Артур прийняв ці слова без заперечень.

— Ти маєш рацію.

Петер повільно вийшов із тіні.

— Якщо ви розуміли незаконність наказу, чому не повідомили про це офіційно?

— Повідомив.— Артур гірко посміхнувся. — Мені запропонували вибір. Підтвердити документ і зберегти посаду або відмовитися й погодитися з тим, що всі матеріали, які я контролював, передадуть людям, готовим їх знищити.

— Ви могли відмовитися, — сказав Боб.

— Міг. І я повинен був.

Артур повернувся до шафи.

— Я не прошу тебе вважати мене невинним. Я хочу, щоб ти зрозумів: остаточний підпис поставив не я. І людина, яка це зробила, досі має доступ до системи.

— Хто це?

— Я не знаю її теперішнього імені.

— Як це — не знаєте?

— Тоді я знав службовий номер. Ім'я було приховане ще до того, як я побачив остаточну версію протоколу.

— Але ви знали, кому передали матеріали.

Артур подивився на нього.

— Я знав, кому наказали їх передати. Це не одне й те саме.

Боб згадав запис про свідка передачі — Е. Йохансон.

— Мій батько був присутній?

— У журналі зазначено його ідентифікатор. Я не можу сказати, чи був він там особисто.

— Ви знову уникаєте відповіді.

— Я намагаюся не збрехати тобі.

Боб відчував лють і виснаження. Кожна людина, яку він зустрічав, знала частину правди. Кожна мала причину мовчати. А всі разом вони залишали його перед тими самими зачиненими дверима.

— Чому ви тут? — запитав він.

Артур не відповів одразу.

— Тому що хтось відкрив зовнішній канал 47-Б. Я спустився сюди, щоб перевірити, чи не почалося остаточне вилучення архіву.

— Хто може вилучити його?

— Той, хто має право на останнє підтвердження.

— П'ятий учасник?

— Не називай його учасником. Він не підписував первинний протокол.

— На шафі написано, що п'ятий був виконавцем.

Артур зблід.

Боб побачив у ньому справжній страх.

— Цей напис не повинен був з'явитися.

— Отже, ви знаєте, хто його залишив.

— Ні, — відповів Артур. — Але я знаю, що означають ці слова.

Він наблизився до Боба й заговорив тихіше.

— П'ятий не був людиною, яка вирішувала, кому належить земля. Він був людиною, яка виконала рішення. І якщо його ім'я досі приховане, то не для того, щоб захистити його від переслідування.

— А для чого?

Артур глянув у бік темного коридору.

— Щоб захистити тих, хто досі виконує його накази.

2. Дзвінок із будинку

Телефон Петера завібрував.

Він дістав пристрій, подивився на екран і відразу зблід.

— Що сталося? — запитав Боб.

— Томас.

Петер увімкнув гучний зв'язок.

— Петер? — Голос Томаса був хрипким. На задньому плані чулося шипіння перешкод. — Ви мене чуєте?

— Чуємо, — відповів Петер. — Що у вас?

— До мене приходили.

Боб вихопив телефон у Петера.

— Хто? Ті двоє, що вже були?

— Так. Але цього разу вони не залишилися на ґанку.

— Вони вас схопили?

— Ні. Я встиг вийти через задні двері. Вони перевіряли кімнати, поки я був у коморі.

— Як рука? — запитав Боб.

— Рука болить, але пов'язка тримається. Не про це зараз.

— Гаразд?

Томас кілька секунд мовчав.

— Вони знають про ключ.

Боб відчув холод у животі.

— Який ключ?

— Той, який я знайшов після закриття справи. З позначкою 03/17.

Петер різко підняв голову.

— Ви ніколи не казали, що знайшли його після закриття.

— Бо тоді я ще не знав, що він відкриває.

— А тепер знаєте? — запитав Боб.

— Знаю, що він не від шафи 04. Я перевіряв.

— Де?

— У старому технічному корпусі, ще до того, як його закрили. Ключ підходив до маленької металевої скриньки. Усередині був аркуш із переліком номерів.