Об’єкт 47-Б

Підземний коридор звужувався.

Боб ішов попереду, освітлюючи шлях ручним ліхтарем. За стінами щось глухо гуділо. Не так, як сучасні сервери в державних центрах, — звук був нижчим, нерівним, ніби обладнання працювало на межі можливостей.

Петер тримався позаду. Час від часу він озирався, прислухаючись до коридору, яким вони прийшли.

— Ти впевнений, що ми не ходимо колами? — запитав Боб. 

— Ні.

Боб зупинився й обернувся.

— Чудова відповідь. 

— Я не збираюся брехати тобі ще й у цьому. Я працював з документами, Бобе. Бачив схеми, плани доступу, звіти про технічне обслуговування. Але всередині 47-Б не був ніколи. 

— А звідки ти знаєш, що треба йти саме сюди?

Петер кивнув на стіну.

Там, майже прихований під шаром пилу, виднівся знак: коло, перекреслене двома лініями.

Той самий символ, який Боб бачив на ключі й у записнику батька.

Під ним містився невеликий екран. Він був темний, але коли Боб підніс ключ до панелі, на поверхні з’явилися зелені символи:

ДОСТУП ВЛАСНИКА: ПІДТВЕРДЖЕНО.

Потім рядок змінився:

ПРОМІЖНИЙ ВУЗОЛ. СТАТУС: НЕЗАВЕРШЕНИЙ.

— Що означає «незавершений»? — запитав Боб.

— Можливо, система не завершила процедуру закриття об’єкта.

— А можливо?

Петер подивився на нього.

— Можливо, хтось досі використовує цей вузол.

Боб приклав долоню до панелі.

За стіною клацнув механізм. Частина облицювання відсунулася, відкривши вузьку нішу. Усередині лежав прямокутний контейнер із матового металу. На кришці не було ні замка, ні електронної панелі — тільки заглиблення у формі ключа.

Боб вставив ключ.

Контейнер відкрився.

Усередині лежали три тонкі накопичувачі, складений аркуш паперу й невеликий пристрій із тріснутим екраном.

Петер нахилився, але нічого не торкнувся.

— Це не звичайні резервні копії, — сказав він.

— Звідки знаєш?

— Подивись на маркування.

На кожному накопичувачі було нанесено номер земельної ділянки. Поруч — прізвище власника, дата останньої зміни статусу й короткий код.

Боб упізнав номер його власної ділянки.

Він узяв накопичувач і повернув його до світла.

— Вони зберігали дані про мою землю тут.

— Не лише про твою, — відповів Петер. — Схоже, це копії документів, які згодом змінили або вилучили з державного реєстру.

— Ти ж казав, що бачив списки.

— Я бачив списки людей і ділянок. Але не бачив того, що було до виправлень.

Боб розгорнув аркуш.

Папір пожовтів, а в кількох місцях текст розплився від вологи. Проте заголовок читався чітко:

ПРОТОКОЛ 03/17-А. ПЕРЕВІРКА ПЕРВИННИХ ПРАВ ВЛАСНОСТІ.

Нижче йшли прізвища, підписи й короткі примітки. Боб упізнав підпис батька.

Поруч із ним стояв підпис іншої людини. Ім’я було частково закрите темною плямою.

— Ти знаєш, хто це? — запитав Боб.

Петер нахилився ближче.

— Не бачу всього імені.

— Але підпис упізнаєш?

Петер довго мовчав.

— Можливо.

— Петер.

— Я бачив його в документах, які проходили через наш відділ. Але не можу присягнути, що це та сама людина.

— Ти знову щось приховуєш.

— Я намагаюся не видати припущення за факт.

Боб хотів відповісти, але пристрій із тріснутим екраном раптом засвітився.

На ньому з’явився один рядок:

ПЕРЕВІРКА ПІДПИСІВ НЕ ЗАВЕРШЕНА. ОЧІКУВАННЯ ДРУГОГО УЧАСНИКА.

Потім — новий:

ВЛАСНИК Е. ЙОХАНСОН: СТАТУС НЕ ЗАКРИТИЙ.

Боб відчув, як у нього пересохло в роті.

— Це знову про батька.

— Так.

— Але він мертвий вже шість років.

— Офіційно, — сказав Петер.

Боб різко повернувся до нього.

— Ти хочеш сказати, що він живий?

— Ні. Я хочу сказати, що ця система не вважає його справу завершеною. Це не одне й те саме.

Боб знову поглянув на екран.

— Тоді хто такий другий учасник?

Пристрій видав короткий сигнал.

На екрані з’явилося повідомлення:

ДРУГИЙ УЧАСНИК МОЖЕ ПІДТВЕРДИТИ АБО СПРОСТУВАТИ ПРОТОКОЛ.

Нижче повільно проступило ім’я:

ГЕЛЕН МАККОЙ.

Боб не відразу зрозумів, що прочитав.

— Ні, — сказав він нарешті. — Гелен тут ні до чого.

Петер нічого не відповів.

— Вона навіть не знала про існування цього місця.

— Ти впевнений?

Боб хотів сказати «так», але зупинився.

Він згадав її матір, її підпис і записи про незаконні зміни земельного статусу.

Можливо, Гелен не знала про 47-Б.

Але її родина могла бути пов’язана з цією справою задовго до того, як Боб уперше почув про неї.

— Треба повідомити її, — сказав він.

— Звідси? — Петер кивнув на пристрій. — Ми ще не знаємо, чи канал безпечний.

— А якщо часу немає?

— Тоді кожне наше рішення може стати останнім, яке ми приймемо самостійно.

Боб поклав аркуш назад у контейнер, але накопичувач із даними про свою ділянку залишив у кишені.

— Я не залишу тут документи, які можуть довести, що землю в людей забирали незаконно.

— Я й не пропоную їх залишати.

Петер підняв контейнер. Він виявився легшим, ніж здавався.

У ту саму мить десь далеко в коридорі пролунав металевий удар.

Обидва завмерли.

Потім удар повторився.

Хтось відчиняв двері.

— Ми ж замкнули їх, — прошепотів Боб.

— Так.

— Тоді хто там?

Петер вимкнув ліхтар.

У темряві гудіння обладнання стало майже нестерпним.

Із динаміка біля панелі пролунав голос, продубльований на екрані:

— Бобе Йохансон. Якщо ви отримали протокол, не передавайте його Гелен Маккой.

Боб стиснув накопичувач у кишені.

Голос зробив паузу.

— Вона не знає, що саме підписала її мати.