Будинок Боба

Томас почув двигун раніше, ніж побачив світло фар.

Він сидів біля стіни в невеликій кімнаті, притискаючи поранену руку до грудей. Пов’язка, яку наклала Гелен, уже просочилася кров’ю по краю. Кожен необережний рух віддавався гострим болем, але Томас намагався не звертати на нього уваги.

За вікном працював двигун. Не гучно, без зайвих обертів. Так працює машина, водій якої не збирається їхати далі, ніж потрібно.

Томас повільно підвівся.

Він знав цей звук. Не конкретний автомобіль, а саму манеру водіння: двигун не вимикали, дверцят не відчиняли, люди всередині чекали.

— Бісові діти, — прошепотів він.

Він дістав із внутрішньої кишені старого піджака невеликий металевий предмет, схожий на ключ без борідки. Кілька секунд дивився на нього, потім сховав назад.

На подвір’ї клацнули дверцята.

Томас підійшов до вікна, тримаючись здоровою рукою за стіну. Крізь щілину між фіранкою та рамою він побачив двох людей. Один залишився біля машини, другий прямував до будинку.

Ні форми, ні видимих посвідчень.

У двері постукали.

Три рази. Пауза. Ще два.

Томас завмер.

Цей стукіт був знайомий. Саме так колись домовлялися про зустріч ті, хто не хотів залишати свої імена в журналах відвідувань.

Але знайомий знак ще не означав, що перед дверима стоїть друг.

— Томасе, — промовив чоловік зовні. — Нам треба поговорити. 

— Назвіть своє ім’я.

За дверима запала коротка тиша.

— Ви знаєте, хто нас прислав. 

— Я запитав не про це. 

— Ми можемо допомогти вам із рукою.

Томас гірко всміхнувся.

— Якщо ви знаєте про руку, то знаєте й те, що я не кликав лікаря.

Він почув, як незнайомець переступив із ноги на ногу.

— Ми не хочемо ускладнювати ситуацію. 

— Тоді йдіть. 

— Боб Йохансон повернеться?

Томас не відповів.

— Він унизу, так? — продовжив чоловік. — В об’єкті, якого не повинно існувати.

Томас відчув, як холод пробіг уздовж спини. Отже, вони знали не тільки про будинок.

— Не знаю, про що ви говорите. 

— Знаєте. І знаєте, що без вашої допомоги він не зрозуміє, що саме шукає.

Томас поглянув на двері. Йому вистачило б сил відчинити їх, але навряд чи вистачило б захиститися, якщо розмова раптом закінчиться не словами.

— Передайте своїм начальникам, — сказав він, — що я більше не працюю на них. 

— А якщо начальники змінилися?

Це запитання прозвучало тихо, майже буденно.

Томас замовк.

За дверима чоловік наче зрозумів, що сказав зайве.

— Ми повернемося, — промовив він. — І наступного разу краще, щоб ви були готові говорити.

Кроки віддалилися. За кілька секунд знову запрацював двигун. Машина рушила з подвір’я, не ввімкнувши фар.

Томас дочекався, поки звук зникне за деревами, і лише тоді дозволив собі сісти.

Його рука тремтіла. Він розв’язав край пов’язки, перевірив рану й затягнув тканину знову. Крові було більше, ніж він сподівався.

Але турбувала його зараз не рука.

Турбувала думка, що Боб уже дістався до місця, яке Томас намагався не згадувати багато років.

А тепер хтось вирішив, що настав час повернути старі борги.