Ціна вибору

Боб прибрав руку від панелі, але не відступив. Він чекав, що система знову засвітиться, покаже повідомлення або пояснить, що саме сталося після натискання кнопки.

Нічого не відбувалося.

— Що я зробив? — запитав він.

Петер підійшов до консолі й нахилився до темного екрана.

— Не знаю. 

— Ти постійно це повторюєш. 

— Бо вперше за багато років я перебуваю в місці, про яке знав лише з чужих звітів. Я ніколи не бачив справжнього архіву, Бобе. Я працював із витягами, таблицями й рекомендаціями. Мені показували тільки те, що вважали за потрібне. 

— Але ти знав, що моя земля в їхньому списку. 

— Так. 

— І знав, що мене приведуть сюди. 

— Я підозрював, що вони рано чи пізно спробують відкрити 47-Б. Але не знав, коли саме.

Боб гірко посміхнувся.

— Ти помічаєш, як це звучить? Ти весь час знаєш достатньо, щоб вести мене вперед, але ніколи не знаєш достатньо, щоб відповісти на мої запитання.

Петер не заперечив.

Раптом під ногами ледь відчутно здригнулася підлога. Десь за стіною запрацював механізм. Почулося протяжне металеве гудіння, а потім на консолі спалахнула вузька смуга світла.

З'явився напис:

ДОКУМЕНТ 03/17. РЕЖИМ ДОСТУПУ ЗМІНЕНО.

Нижче виникли два рядки:

КОПІЮВАННЯ ПЕРВИННИХ ЗАПИСІВ: РОЗПОЧАТО. ОТРИМУВАЧ: ЗОВНІШНІЙ АРХІВНИЙ ТЕРМІНАЛ.

— Це Гелен? — запитав Боб. 

— Можливо, — відповів Петер. — Її запит міг стати підставою для передачі документа на зовнішній термінал. 

— Але я натиснув кнопку тут. Чому система передає дані їй? 

— Тому що ти підтвердив відкриття документа, а її запит уже перебував в обробці. Система могла розцінити це як дозвіл на видачу копії. 

— Могла? 

— Я не знаю, як тут налаштовані права доступу.

Боб знову подивився на екран. Копіювання тривало. Поруч повільно змінювався індикатор виконання.

Він зрозумів, що натиснув не просто кнопку перегляду. Архів почав передавати документи назовні. Можливо, лише один файл. Можливо, цілий пакет первинних записів.

І якщо передача завершиться, зупинити її буде вже неможливо.

— А якщо хтось перехопить копію? — запитав він. 

— Тоді вони дізнаються, що в архіві збереглися справжні записи, — відповів Петер. — І зрозуміють, що їх можна використати проти державного реєстру. 

— Тобто тепер я повідомив їм, що знаю правду? 

— Не обов'язково. Але ти зробив те, чого вони боялися: дав архіву можливість говорити за межами цього приміщення.

Згори долинув глухий звук.

Обидва завмерли.

За мить почувся ще один — важкий удар по дерев'яній підлозі сараю.

Боб підняв голову. Він не міг розібрати слів, але чув кроки. Хтось ходив між стінами, пересуваючи предмети.

Кроки стихли.

Боб дістав із кишені батьків лист і швидко склав його. Йому хотілося забрати всі документи із собою, але він розумів: якщо нагорі на них чекають люди, будь-яка спроба втечі може закінчитися тим, що вони втратять і записи, і можливість вибратися.

— Є інший вихід? — запитав він. 

— Можливо. У старих технічних схемах згадувався сервісний коридор, який мав вести до дренажної галереї. Але я не знаю, чи його залишили відкритим. 

— Де він?

Петер показав на двері в дальньому кінці приміщення.

— Там має бути технічний сектор.

Боб підійшов до дверей і потягнув за ручку. Вони не піддалися. На панелі поруч світився червоний індикатор:

ДОСТУП ОБМЕЖЕНО.

— Звісно, — пробурмотів Боб. — Ще одні двері, які вирішують за мене, куди мені можна.

Він повернувся до консолі.

— Як відкрити?

Петер оглянув панель.

— Потрібен службовий код або підтвердження власника. 

— Я власник. 

— Власник землі, — уточнив Петер. — Система може не визнавати тебе власником самого об'єкта.

Боб дістав металевий жетон із позначкою 47-Б. На його звороті було викарбувано: «Власник має право доступу».

Він приклав жетон до зчитувача.

Панель коротко пискнула:

ВЛАСНИКА ВИЗНАНО. ДОСТУП ДО ТЕХНІЧНОГО СЕКТОРА: ДОЗВОЛЕНО.

Двері відчинилися.

За ними починався вузький коридор, освітлений аварійними лампами. На стінах тягнулися старі кабелі, а біля підлоги проходила товста труба з потемнілими стиками.

Боб уже збирався увійти, коли консоль позаду знову подала сигнал:

ПЕРЕДАЧУ ЗАВЕРШЕНО.

Наступний рядок з'явився майже відразу:

КОПІЮ ДОКУМЕНТА 03/17 ОТРИМАНО. ОТРИМУВАЧ ПІДТВЕРДЖЕНИЙ.

А потім система показала ім'я:

ГЕЛЕН.

Боб відчув полегшення, яке тривало лише мить. Нижче з'явилося попередження:

УВАГА. ЗАПИТ НА КОПІЮВАННЯ ЗАРЕЄСТРОВАНО В СИСТЕМІ НАГЛЯДУ.

— Тепер вони знають, — сказав він. 

— Так, — відповів Петер. — Якщо зовнішній термінал не був ізольований, вони могли зафіксувати, хто отримав документ. 

— Гелен треба було попередити. 

— Вона сама вирішила подати запит. 

— Вона не знає, що ми тут знайшли. 

— Але вона вже знає, що справа 47-Б існує. І, схоже, знає більше, ніж ми думали.

Боб нічого не відповів. Він уявив Гелен у незнайомому архівному приміщенні, перед чужим терміналом, із документом, який міг зруйнувати її уявлення про державу. Вона ризикувала не менше за нього. Можливо, навіть більше: у неї залишалися права, якими вона могла скористатися, але система вже почала відстежувати її дії.

Згори знову долинув звук. Цього разу не удар. Хтось повільно відкривав люк.

Боб вимкнув ліхтар і жестом наказав Петеру мовчати. Вони відійшли в технічний коридор, залишивши двері прочиненими на кілька сантиметрів.

За кілька секунд у головному приміщенні пролунав голос:

— Об'єкт відповів на запит. Передачу завершено.

Другий голос, нижчий, запитав:

— Хто отримав копію? — Гелен Маккой.

Настала тиша.

— Тоді знайдіть її, — наказав невідомий. — Документ має повернутися до нас. А спадкоємець не повинен залишити об'єкт живим.