Ті, кого викреслили

Боб ще кілька секунд дивився на динамік, вмонтований у стіну. Здавалося, варто лише поставити правильне запитання — і невідомий співрозмовник знову заговорить. Але в приміщенні залишався тільки низький гул вентиляції та нерівне дихання Петера.

— Ти чув? — нарешті запитав Боб. 

— Кожне слово. 

— Тоді поясни мені, чому хтось, хто знає мого батька, наказує не довіряти тобі.

Петер провів долонею по обличчю. У зеленуватому світлі аварійних ламп він здавався старшим, ніж був насправді.

— Я не знаю, хто це. 

— Ти збрехав мені вже стільки разів, що я більше не розумію, коли ти говориш правду. 

— Я не збирався розповідати тобі все. 

— Це я вже зрозумів.

Боб підійшов до металевого столу, на якому світився екран архівної системи. На ньому досі залишався відкритим журнал технічного обслуговування. Рядок із позначкою «Е. ЙОХАНСОН» нікуди не зник.

— Мій батько помер шість років тому, — сказав Боб. — Я сам його поховав. А сьогодні система стверджує, що хтось використав його ідентифікатор. Хтось знає моє ім'я. Хтось знає, що ми тут. І цей хтось попереджає мене про вас обох. Тож почнімо з простого: хто мав доступ до цього об'єкта? 

— За документами — ніхто, — відповів Петер. — Об'єкт 47-Б офіційно вивели з експлуатації ще до твого народження. Але його не демонтували. Частину обладнання законсервували, частину перевели на автономне живлення. А доступ залишили лише для технічного персоналу та власників, чиї права були зареєстровані до закриття об'єкта. 

— Мій батько був одним із них? 

— Він був останнім, хто відмовився передати державі право остаточного доступу. 

— Чому це було настільки важливо?

Петер подивився на екран.

— Бо люди, які створювали цей архів, не передбачили, що одного дня держава почне змінювати власні записи. Вони зберігали первинні документи, щоб у разі аварії чи війни можна було відновити справжню картину власності. Пізніше ці документи стали небезпечними для тих, хто хотів переписати її. 

— А ти допомагав їм знаходити людей, чиї документи могли завадити. 

— Так.

Петер не став виправдовуватися. І саме ця відповідь розлютила Боба сильніше, ніж будь-яка брехня.

— Ти знав, що станеться з фермерами? 

— Спочатку — ні. Потім почав здогадуватися. А коли зрозумів, що відбувається, було вже пізно. 

— Для кого пізно? Для тебе чи для тих, чиї імена ти вносив у списки?

Петер опустив очі.

— Для всіх нас.

Боб схопив його за комір і притиснув до стіни. Петер не пручався.

— Мій сусід, старий Марк, три місяці тому отримав виклик. Він казав, що повернеться за тиждень. Його господарство тепер обгороджене державною стрічкою. Його дружині повідомили, що чоловік перебуває на службі й не має права розпоряджатися майном. Ти знав про нього? 

— Я бачив його прізвище в реєстрі.

— А про його дітей? 

— Ні. 

— А про те, що вони залишилися без батька, без житла і без землі?

Петер мовчав.

Боб відпустив його. На мить йому захотілося вдарити цього чоловіка, але він стримався. Петер був винен, проте зараз Бобові потрібна була правда, а не ще одна людина, яка нічого не зможе пояснити.

Раптом екран блимнув. На чорному тлі з'явився новий напис:

АРХІВ 47-Б. ВИЯВЛЕНО ЗОВНІШНЄ ПІДКЛЮЧЕННЯ.

Нижче почали змінюватися рядки:

КАНАЛ: ГОЛОСОВИЙ КОНТАКТ. ДЖЕРЕЛО: НЕ ІДЕНТИФІКОВАНО. ЗАПИТ: ПЕРЕДАТИ СПАДКОЄМЦЮ ДОКУМЕНТ 03/17.

Боб нахилився до панелі.

— Що таке документ 03/17? 

— Не знаю, — швидко відповів Петер.

Боб повернувся до нього.

— Ти навіть не подумав. 

— Бо я ніколи не бачив цього номера. 

— Але ти злякався ще до того, як прочитав увесь напис.

Петер не встиг відповісти. У глибині приміщення щось клацнуло. Від стіни відсунулася вузька металева шухляда, яку Боб раніше не помічав. Усередині лежав тонкий запечатаний пакет.

На ньому було написано:

«ЕРІК ЙОХАНСОН. ОСОБИСТО ДЛЯ СПАДКОЄМЦЯ».

Боб повільно розірвав печатку.

Усередині знайшлися три аркуші, стара фотографія та невеликий накопичувач даних. На фотографії його батько стояв біля бетонного входу, а поруч із ним — троє незнайомих людей. Один із них носив на комірі знак у вигляді кола, перекресленого двома лініями.

Такий самий знак Боб бачив на комірі Артура Рейна.

На звороті фотографії батьковою рукою було написано:

«Ми погодилися зберегти правду. Але не погоджувалися вирішувати, хто має померти заради неї».

Боб перевернув перший аркуш. Це був перелік прізвищ. Деякі він упізнав — фермери із сусідніх поселень, чоловіки, які зникли після викликів до Центру. Біля кожного прізвища стояли дві дати: день виклику та день зміни земельного статусу.

Але внизу сторінки була ще одна колонка:

ПРИЧИНА ВИКЛЮЧЕННЯ З РЕЄСТРУ.

Навпроти кількох прізвищ стояло: «ВІЙСЬКОВА СЛУЖБА». Навпроти інших: «ВІДСУТНІСТЬ СПАДКОЄМЦІВ». А біля прізвища Марка було написано: «ДОБРОВІЛЬНА ВІДМОВА ВІД ПРАВА ВЛАСНОСТІ».

— Він не відмовлявся, — прошепотів Боб. 

— Знаю, — відповів Петер. — Я бачив справжній запис. Він відмовився підписувати передачу землі. 

— Тоді хто підробив документ? 

— Ті, хто мав доступ до реєстру. 

— Артур?

Петер похитав головою.

— Не обов'язково. Він міг бути одним із них. А міг намагатися зупинити їх. Я більше не знаю, кому вірити.

Боб поклав аркуші на стіл. Під ними лежав останній документ — короткий, без печаток і реєстраційного номера.

Це був лист батька:

«Бобе.

Якщо ти читаєш це, значить, вони знову відкрили 47-Б. Я сподівався, що цього ніколи не станеться.

Не думай, що архів сам по собі врятує людей. Документи можуть довести, що в них забрали землю, але вони не повернуть тих, хто не зміг повернутися. Правда має ціну, і її завжди намагаються перекласти на когось іншого.