Артур Рейн

Кроки лунали все ближче.

Боб вимкнув екран, але коридор не занурився в темряву. Уздовж підлоги спалахнули тьмяні жовті лампи, одна за одною, позначаючи шлях углиб комплексу.

Він озирнувся на сходи.

— Петер, хто спускається?

Відповіді не було.

— Петер!

— Не стій під дверима! — долинув згори його голос. — Відійди від панелі!

Боб відступив саме тоді, коли на верхньому майданчику з’явилася постать.

Це був сивий чоловік. Він спускався повільно, тримаючись за поручень. Зброї в руках не мав, але на поясі висів пристрій зв’язку.

— Ти зробив те, чого не слід було робити, — сказав він.

— Ви вже пояснювали мені, що я не маю права відкривати власний люк. Тепер, можливо, поясните, чому моя земля внесена до державного резерву ще до того, як мене викликали до Центру?

— Це різні процедури.

— Звісно. У вас на кожну несправедливість є окрема процедура.

Чоловік зупинився за кілька кроків від Боба.

— Мене звати Артур Рейн. Я працюю в службі технічного нагляду. Моє завдання — не допустити, щоб цей комплекс був використаний не за призначенням.

— А хто визначає його призначення?

— Держава.

— Тоді навіщо тут потрібен власник?

Артур не відповів одразу.

Боб помітив, що той не дивиться на двері, за якими містився архів. Він дивився на екран, де щойно з’явився запис його батька.

— Ти чув повідомлення? — запитав Артур.

— Так.

— І що ти зрозумів?

— Що мій батько знав, що ви прийдете по землю.

— Він знав більше.

— То розкажіть.

Артур повільно похитав головою.

— Я не можу розповісти тобі те, чого сам не знаю.

Боб гірко всміхнувся.

— Дивовижно. Усі знають достатньо, щоб переслідувати мене, але ніхто не знає достатньо, щоб пояснити чому.

Він повернувся до панелі й знову ввімкнув екран.

Артур різко зробив крок уперед.

— Не торкайся системи!

— Чому? Боїтеся, що я побачу щось зайве?

— Я боюся, що ти не зрозумієш побаченого.

— Це вже моя проблема.

Боб відкрив список документів. Після відновлення архіву система показувала кілька доступних розділів: історія власності, технічні журнали, внутрішні розпорядження та незавершені справи.

Останній розділ був позначений червоним.

СПРАВА 47-Б. ДОСТУП ДО ПОВНОГО ВМІСТУ ОБМЕЖЕНО.

Під написом містилася примітка:

Для завершення перевірки необхідно порівняти первинні записи з чинним державним реєстром.

Боб відкрив історію власності.

На екрані з’явилися десятки записів. Спочатку все виглядало звичайно: кадастрові номери, прізвища, площі ділянок, дати реєстрації.

Але далі почалися дивні збіги.

Кілька фермерів, чиї ділянки межували з його землею, втратили право власності протягом одного місяця. В одних документах причиною значилося добровільне передання ділянки. В інших — відсутність спадкоємців. Ще в кількох випадках землю перевели до державного резерву після того, як власника оголосили таким, що ухиляється від виконання військового обов’язку.

— Я знаю цих людей, — прошепотів Боб.

Він натиснув на перше прізвище. Відкрився документ про передачу землі аграрній корпорації.

У графі «підстава» стояло: «Власник вибув із місця постійного проживання».

— Його забрали на службу, — сказав Боб. — Я пам’ятаю. Він навіть не встиг попрощатися з родиною.

— Документ не підтверджує, що його забрали примусово, — відповів Артур.

— А документ підтверджує, що він добровільно віддав землю?

Артур промовчав.

Боб відкрив наступний запис. Потім ще один. І ще.

Тепер він бачив закономірність. Чоловіка спочатку позбавляли можливості вільно пересуватися, потім оголошували його майно таким, що потребує державного управління, а згодом передавали ділянку новому власнику.

Усе відбувалося через окремі процедури. Кожна з них начебто мала законну підставу. Разом вони утворювали механізм, який дозволяв забирати землю, не називаючи це конфіскацією.

— Мертвому фермеру земля не потрібна, — тихо сказав Боб.

Артур підняв голову.

— Хто тобі це сказав?

— Так говорять у нашому районі.

— Це не народний вислів, Йохансон.

Боб повільно повернувся до нього.

— Що?

— Ця фраза вперше з’явилася у внутрішньому листуванні одного з управлінь. Її використовували, обговорюючи вилучення земель після зникнення власників.

Під сараєм запала тиша.

— Ви хочете сказати, що це не просто цинічний жарт? 

— Я хочу сказати, що хтось перетворив людське життя на пункт у таблиці.

Боб знову подивився на екран. У списку документів з’явилося нове повідомлення:

ВИЯВЛЕНО НЕВІДПОВІДНІСТЬ. ПІДТВЕРДЖЕНО 18 ВИПАДКІВ НЕЗАВЕРШЕНОЇ ПЕРЕДАЧІ ПРАВА ВЛАСНОСТІ. ПОВ’ЯЗАНІ ДІЛЯНКИ: 23.

Він відчув, як серце почало битися швидше.

Двадцять три ділянки. Не двадцять три гектари. Двадцять три окремі господарства.

— Що це означає? — запитав він.

Артур підійшов ближче до екрана й побачив повідомлення. Його обличчя змінилося.

— Система не повинна була цього показати. 

— Чому? 

— Тому що ці записи мали бути вилучені з архіву. 

— Ким? 

— Тими, хто відповідав за його закриття.

Боб відкрив перелік ділянок. Його власна стояла останньою. Біля кожної були дві дати: дата виклику власника до Центру та дата запланованої зміни земельного статусу.

У більшості випадків між ними було лише кілька днів. А біля прізвища Боба значилася дата наступного ранку.

Він подивився на годинник. До призначеного часу залишалося менше доби.

— Вони збираються забрати мою землю завтра. 

— Вони збираються закрити справу завтра, — поправив Артур. 

— Яка різниця? 

— Для тебе — жодної.

Артур відвернувся. І цього вистачило, щоб Боб зрозумів: чоловік не просто виконував накази. Він знав, що відбувається, і, можливо, давно намагався переконати себе, що нічого не може змінити.