Протокол спадкоємця

— Бобе Йохансон! Ми знаємо, що ви тут!

Голос пролунав із-за стіни сараю. Спокійний, майже ввічливий. Саме це й насторожило Боба найбільше.

Людина, яка приїхала затримати втікача, зазвичай кричала б, погрожувала або вимагала негайно вийти. Цей голос не поспішав. Ніби той, хто стояв надворі, був упевнений, що часу в нього достатньо.

Боб повільно опустив кришку дерев’яної скрині. Ключ із позначкою «47» залишився в його долоні, а батьківський щоденник він притиснув до грудей під курткою.

Петер підніс палець до губ.

За стіною почулися кроки. Один чоловік пройшов уздовж сараю, зупинився біля дверей і легенько штовхнув їх. Старі дошки скрипнули, але засув витримав.

— Ми не хочемо пошкодити ваше майно, пане Йохансон, — промовив той самий голос. — Особливо з огляду на його теперішній статус.

Боб глянув на Петера.

— Теперішній статус? — прошепотів він.

Петер не відповів. Він дивився на вузьку щілину між дошками, крізь яку пробивалася смуга денного світла.

— Вони вже внесли твою ділянку до реєстру передачі, — нарешті прошепотів Петер. — Якщо тепер називають її майном із тимчасовим статусом, це означає, що рішення майже ухвалене.

— Майже? — Боб ледь стримав голос. — Вони ще не забрали мене, а вже ділять мою землю?

— Для них це не пов’язані речі, — відповів Петер. — У документах ти можеш бути відсутнім, а земля — цілком доступною.

Зовні щось дзенькнуло об метал.

Боб здригнувся. Петер міцніше стиснув його плече.

— Не рухайся.

За дверима знову заговорили:

— Пане Йохансон, ви зобов’язані з’явитися до Центру державного резерву чоловічого населення. Відмова від співпраці може бути розцінена як ухилення від державного обов’язку.

— А якщо він не відмовляється? — запитав інший чоловік. Його голос був нижчим, сухішим. — Якщо він просто не хоче, щоб його забрали з власного дому?

Запала коротка тиша.

— У такому разі, — відповів перший, — він мав би скористатися передбаченою процедурою оскарження.

Боб відчув, як у ньому піднімається гнів. Процедура. Оскарження. Статус. Слова, якими можна було обгородити людину з усіх боків, а потім переконувати її, що вона сама обрала залишитися всередині.

— Я подав запит на перегляд свого статусу, — сказав Боб досить голосно, щоб його почули. — Мені не надали відповіді.

Петер різко повернувся до нього й беззвучно вилаявся.

Надворі замовкли.

Боб зрозумів свою помилку: він щойно підтвердив, що перебуває всередині. Але відступати було пізно.

— Дякую, що відгукнулися, пане Йохансон, — промовив чоловік за дверима. — Тепер ми можемо розмовляти предметно.

Засув повільно затремтів.

Хтось почав перевіряти, чим його закріплено.

Петер потягнув Боба до дальньої стіни. Там, за купою старих мішків, виднілася низька дерев’яна перегородка, яку Боб раніше сприйняв за частину стелажа.

— Що там? — прошепотів Боб.

— Не знаю, — відповів Петер. — Але якщо твій батько ховав щось у цьому сараї, він міг залишити ще один вихід.

— Ти сказав, що знаєш це місце.

— Я знаю твою ферму. Це не означає, що я знаю всі таємниці твого батька.

Відповідь прозвучала надто швидко.

Боб хотів перепитати, але засув за їхніми спинами гучно хруснув.

— Останнє попередження! — вигукнув чоловік надворі. — Відійдіть від дверей!

Петер скинув мішки. За ними відкрилася вузька ніша, а внизу, майже врівень із підлогою, темнів прямокутний люк. На його металевій поверхні проступав знайомий знак: коло, перекреслене двома лініями.

Той самий, що був на ключі.

Боб опустився навколішки й провів пальцями по краю люка. Метал був холодним, але біля замка виднілися свіжі подряпини. Хтось уже пробував його відкрити.

— Петер, — прошепотів Боб. — Хтось був тут до нас.

Петер зблід.

З-за дверей долинув голос другого чоловіка:

— Замок не чіпайте. Нам наказано забрати власника живим.

Перший відповів не відразу.

— А якщо він знайде доступ?

— Тоді діятимемо за другим протоколом.

Боб завмер із ключем у руці.

Вони знали про люк.

Знали про його батька.

І, схоже, знали, що саме він міг знайти внизу.

— Я думав, їм потрібна моя земля, — прошепотів Боб.

Петер подивився йому в очі.

— Земля — це те, що вони можуть пояснити в документах.

Двері сараю тріснули. У щілині показався край металевого інструмента.

— А що вони не можуть пояснити? — запитав Боб.

Петер глянув на люк. — Те, заради чого твій батько ризикував усім, щоб не віддати їм ключ.

Ще один удар. Дошки затріщали.

Боб вставив ключ у замок. Той увійшов легко, ніби його змащували зовсім недавно.

— Якщо я відкрию це, — сказав Боб, — назад дороги може не бути. 

— Назад її вже немає, — відповів Петер.

Зовні хтось голосно наказав відступити.

Боб повернув ключ.

Усередині люка щось клацнуло, а тоді під ногами пройшла ледь відчутна вібрація. З темряви потягнуло сухим холодним повітрям і запахом озону.

На металевій поверхні засвітився маленький зелений індикатор. Під ним проступили літери, яких Боб ніколи раніше не бачив:

ОБ’ЄКТ 47-Б. ДОСТУП ВЛАСНИКА ПІДТВЕРДЖЕНО.

Потім з’явився другий рядок:

ПОПЕРЕДНІЙ ВЛАСНИК: ЙОХАНСОН ЕРІК. СТАТУС: НЕ ЗАКРИТИЙ.

Боб перестав дихати.

— Мій батько помер шість років тому, — прошепотів він.

Петер не відповів.

Зате відповів голос із-за дверей. Цього разу в ньому не залишилося ані ввічливості, ані удаваного спокою:

— Не відкривайте люк, Йохансон!

Боб повільно повернув голову до дверей. Вони щойно наказали йому не робити те, про що офіційно не мали знати.

А потім із темряви під люком долинув глухий звук.

Три удари. Пауза. Ще два.

Той самий умовний стукіт, який вони чули на насосній станції.

Петер відступив на крок. — Ні, — прошепотів він. — Цього не може бути.

Боб дивився в темний отвір, стискаючи ключ.